#А от я знаю історію...
Жили ми в центрі міста. Мали свій будинок, господарство. Була у нас собака - вівчарка Палкан. А якось дідусів товариш подарував нам маленьку кізку. Назвали ми її Машею. Виросла вона, стала справжньою красунею, ще й обов'язки нашого Палкана на себе взяла - у двір ніхто чужий не міг зайти.
Маша стала улюбленицею всієї сім'ї. А до мене «відчувала» особливу симпатію. Кожного ранку проводжала мене на заняття і зустрічала. Дуже їй подобалося, коли я то на ріжки, то на хвостика прив'язувала стрічечки, або хустинку. Смішна така могла ходити цілий день. Тільки от дідусь полюбляв глузувати з тваринки. То за хвостик її потягне, то за ріжки, то кулаками грає з нею в бокс. Дуже злилась кізка, відбивалась, як тільки могла. А дідуся-приборкувача це тільки тішило.
Одного дня виводив дід Машку на вулицю. Ми її прив'язуємо до кілочка, аби вона шкоди не робила, а мирно паслася. А через деякий час чуємо крик: «Допоможіть, рятуйте!». Перелякані ми вибігли на вулицю. Та коли побачили, що відбувається, так і присіли від сміху. Виявляється, коли дідусь прив'язував Машку, вона, не довго думаючи, почала бігати навколо нього, закручуючи ноги мотузкою, що висіла на шиї. Потім вдарила кривдника. Дідусь упав на траву. І тоді почала «відводити» душу наша кізка - лупцювати головою, куди попало, а Палкан, як суддя на рингу, бігав біля них і гавкав. Переляканий дідусь кричить, а ми з бабусею сміємося.
Нарешті ми трохи заспокоїлися. Підійшли до дідуся, відтягнули козу, звільнили від мотузки ноги і підвели його. Я запитую: «Ну, як тобі бокс?». З тих пір він більше ніколи не дражнив Машку.
Партнери 