Такі вони - українські миротворці

На сьогодні 389 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляють Україну в 6 миротворчих операціях ООН, зокрема, у Грузії, Демократичній Республіці Конго, Косово, Ліберії, Судані та Тиморі-Леште.

У переддень двох важливих свят - Дня пам’яті воїнів-інтернаціоналістів та Дня захисника Вітчизни, ми вирішили дізнатися у старшого прапорщика Миколи Полюховича, який він - український миротворець?

- Сучасна миротворча діяльність дозволяє нашій спільноті набувати значного досвіду у питаннях урегулювання конфліктів з метою підтримання миру та стабільності у різних куточках планети. Цей досвід є неоціненним. Бо набутий українськими миротворцями в процесі безпосереднього виконання завдань у миротворчих операціях.

- Ви побували у двох миротворчих місіях, на який куточок землі доля закинула вперше?

- У 2003-2004 роках я був у Західній Африці, а саме у Сьєрра-Леоне. Служив у четвертому ремонтно-відновлювальному батальйоні. На території місії знаходилося чотирнадцять інших країн і ми займалися тим, що навчали інші контингентів управляти нашою технікою.

- Що спонукало вас залишити сім’ю, рідне місто і поїхати в чужу країну у миротворчу місію?

- Потрапити на службу миротворчої місії не просто, але можливо. Як говорять, головне виявити бажання. От і я, виявив бажання, написав рапорт. Потім розглянули мою характеристику, а вже через деякий час прийшов виклик на збори. Вони тривали два місяці в Миколаєві. Там вже мене і ще п’ять сотень наших добровольців відібрали в місію.

Передусім мені було цікаво, як проходить військова служба в інших країнах. Також немалу роль зіграв патріотизм. Адже ми їхали туди як миротворці, у військових діях участі не брали. Ми допомагали іншим країнам у розвитку, післявоєнній розбудові. А ви ж самі розумієте - Африка є Африка. Там і різні хвороби, і клімат. Та в Україні нас добре підготували, зробили різні щеплення, і організм швидко окліматизувався до спеки.

- Взагалі, як сприйняла таке непросте рішення ваша сім’я?

- Звичайно, родині було важко. Адже вони залишилася в Україні, переживали, бо як не крути, а це далека країна із своїми звичаями та законами. Та й переліт тривав близько восьми годин. А загалом діватися було нікуди, тому змирилися і чекали. Ми щодня мали змогу зателефонувати додому, почути рідні голоси. Це неабияк підтримувало і заспокоювало, адже коли ти знаєш, що із рідними все гаразд, працюється набагато легше.

- Чим особисто ви займалися під час миротворчої місії?

- Я був старшиною роти підготовки спеціалістів на БТР. Тобто наша рота навчала водінню БТР. Завдання старшини полягало в тому, щоб забезпечити роту комфортними побутовими умовами.

- На скільки морально важко адаптуватися до іншої культури, людей, клімату?

- Були проблеми з отриманням інформації. Адже на той період Інтернету ще не було, а з телеканалів у нас був лише один - український. Тобто ми були трішки відірвані від світу. Коли передавали пошту, то листи йшли раз на два-три тижні, а от пресу отримували раз на півроку. Та часу сумувати не було. Що стосується клімату, то він зовсім не схожий на наш. Там по півроку іде дощ, а інші півроку - неймовірна спека. Адаптуватися кліматично було важко. Але мені допомогло те, що до цієї місії я мав змогу служити у різних куточках світу з різними кліматичними умовами. Зокрема, був на Камчатці, Чукотці, Балтійському флоті.

- З якими найбільшими труднощами ви зіштовхнулися під час роботи?

- Ми постійно виконували бойові завдання. Возили конвой і різні вантажі, розвозили продукти по різних батальйонах. Доводилося працювати і вдень, і вночі. Найважче було їздити місцевими розмитими дорогами та мостами. Адже проїхати через міст складало неабияку проблему. У цій країні дуже багато річок і через них потрібно якось переправлятися. Мости місцеві жителі роблять не дуже надійні. Зокрема, звалюють дерево, переважно баобаб і якраз це дерево слугує мостом, яким потрібно переїжджати.

- Чи важко було знайти спільну мову українцям з місцевим населенням?

- Африканці нас поважали. Ми допомагали їм у всьому - давали їжу, одяг, надавали медичну допомогу. Часто бувало так, що машини зносило на розмитих дорогах, вони застрягали, але нам постійно допомагали місцеві жителі. Нам навіть не доводилося брати з собою зброю. Ми могли їхати за 500 кілометрів від бази без будь-якої зброї. Звісно, в нас були пістолети, та ми їх не те що не використовували, але навіть не показували - для того, щоб не збурювати місцеве населення.

- Ви перебували там майже рік і за цей період встигли багато чого побачити, розкажіть, в яких умовах проживають місцеві?

- Життя у країні дуже важке. Світло є лише у столиці, і то через день. Тобто один день в одній частині столиці, а другий - в іншій. А решта населення світло отримує хто як може. У багатьох є мотори, за допомогою яких вони виробляють електроенергію. Що стосується освіти, то її також майже немає. Звісно, діти ходять у школу, але так виходить, що рівень розвитку низький. Медичне забезпечення бажає кращого. Загалом, середній вік населення становить 40 років. Є і старожили, та їх небагато. З нами в місії працював чоловік, якому було 70 років. Та це вважалося дивом, а не нормою.

Грошей місцеве населення не має. Це бідна держава. Роботи там немає, їжі як правило, також. Щоб зловити мавпу в джунглях, потрібно бути неабияким мисливцем. В основному вони займаються сільським господарством і видобувають алмази.

- А вам не хотілося в один момент все покинути і поїхати додому, до рідних людей?

- Все кинути не хотілося. Та коли нам вже повідомили дату повернення додому, то тоді вже рахувалися дні до повернення. А коли врешті повернулися в Україну, то відчуття були просто неймовірними. Ці перші моменти зустрічі із сім’єю закарбувалися у пам’яті на все життя.

- Ви говорили, що побували у двох миротворчих місіях. Куди доля закинула вас вдруге?

- У 2005-2006 роках я поїхав у миротворчу місію до Лівану. Там служив у саперному батальйоні. Ми займалися розмінуванням території. У той період, коли йшла війна між Ізраєлем і Ліваном, Ізраєльтяни покидаючи територію замінували 25-кілометрову зону. Наш батальйон стояв там 5 років, змінюючи раз на рік ротації. Я потрапив вже в останню ротацію.

- Якщо зіставляти Африку з Ліваном, де служилося краще?

- Що стосується бойових завдань, то в Лівані було складніше. Адже ми жили в постійній небезпеці. Карт мінних полів не було. Тому розміновували територію майже всліпу. Наші сапери проробили там дуже велику роботу. Я на розмінуванні був у забезпеченні, а працював у відділі кадрів. А що стосується побутових умов, то Ліван на відміну від Африки набагато розвиненіша країна. Та в обох країнах місцеві жителі ставилися до нас дружелюбно та з повагою.

Після ротації на наше місце прийшли китайці. Тому ми ще місяць проживали і спостерігали за їхньою культурою. Їли їхню кухню, рис, і тільки чекали, коли ж повернемося на Батьківщину, щоб покуштувати наших харчів.

Останніх два тижні нашого перебування в Лівані у країні розпочалася війна. Цей період був напружений - ми постійно чули зриви, вночі лунали сигнали тривоги, ми ховалися у бомбосховищах. Звісно, було важко морально. Адже крім того, що ми перебували у зоні воєнних дій, потрібно було виконувати свої обов’язки. Та вже після початку воєнних дій наш батальйон вивели з країни.

- Що особисто ви почерпнули від миротворчих місій?

- Завдяки місіям ми познаходили друзів на все життя. Адже інколи рік служби об’єднує набагато більше, ніж роки дружби. Я служив із людьми, які проживають у різних куточках України. Хоч уже пройшло багато часу після поїздки до Лівану, ми й досі підтримуємо тісні зв’язки. Можна відверто сказати, що ми стали побратимами на все життя, адже не тільки кашу їли з одного котла, але й разом долали всі труднощі та перепони.

Починаючи з 2000 року участь України у миротворчій діяльності розширюється з року в рік. У 2001 році українські миротворці вперше прибули до Східного Тимору. У 2002 році - до Конго. У 2003 році Україні було запропоновано взяти участь у першій миротворчій місії Європейського Союзу у Боснії та Герцеговині, і вперше українські правоохоронці почали працювати у місії ЄС. У 2004 році до Ліберії та місії ОБСЄ у Македонії. Це визнання великого професіоналізму наших працівників та їх відповідального ставлення до виконання своїх обов’язків. У 2005 році вперше наші миротворці відбули до місій ООН у Судані.

Додайте коментар: Ваше ім'я Текст: