Світлана Богатирчук-Кривко: “На дев’ятнадцятий рік незалежності відчувається об’єднання українців Сходу і Заходу”

- Так сталося, що події серпня 1991 року проходили на моїх очах, - розповідає Світлана Кирилівна. Як інспектор шкіл міського відділу освіти Рівного я брала участь у семінарі, що проходив у столиці СРСР. Він почався 17 серпня і закінчився 25-го. Добре пам’ятаю атмосферу у Москві напередодні путчу. 18 серпня на Старому Арбаті поряд із матрьошками із зображенням Михайла Горбачова вже продавалися матрьошки Янаєва - майбутнього керівника ГКЧП...

Коли вранці 19 серпня по телебаченню оголосили про усунення Горбачова від влади - ми перебували у шоковому стані. Намагалися телефонувати до Рівного, однак, на жаль, це було неможливо. Я тоді неабияк хвилювалася за своїх близьких та друзів. Інформації про те, що ж насправді відбувається в Україні у нас не було. Коли ж спостерігала за подіями у нашій тодішній столиці, мені ставало моторошно від одного погляду на барикади, які з’явилися на вулицях, танки, солдат, захисників “Білого дому”… І знову барикади… В одному місці бачила, як противники ГКЧП витягли з метро ескалатор і розвернули його впоперек вулиці - як огорожу від танків путчистів...

До Києва нам вдалося потрапити лише 25 серпня. У місті було тихо і спокійно, на майдані Незалежності гуляли сотні людей, настрій у всіх був святковий. Спогади від того контрасту між військовою Москвою з її протистоянням і дружнім, мирним, одностайним у своїй радості від незалежності Києвом, залишилися у моїй пам’яті назавжди. Тоді-то я зрозуміла, який в Україні проживає мудрий і добрий народ, а тому відразу була впевнена, що він збудує свою державу попри усі негаразди.

Той 91-ий рік і для мене особисто був визначним. Восени мене призначили начальником міського відділу освіти Рівного. Почалась важка і надзвичайно цікава робота зі створення нової системи освіти. Не можу сказати, що радянська - була поганою. Ні, вона надавала досить ґрунтовні знання, великі кошти вкладалися у будівництво та йшли на утримання шкіл і численних позашкільних закладів. Однак у цій системі були і свої серйозні недоліки. У першу чергу те, що учні нівелювалися до середнього рівня. Тому ми вирішили, що потрібно не лише дати можливість розвиватися обдарованим дітям, але й мати таку систему освіту, за якої діти, які не можуть “дотягнути” до середнього рівня почували б себе у школі комфортно. Вже з перших років незалежності нами була розроблена система реорганізації освіти. До речі, рівненські педагоги були одними з перших у державі, хто взявся за цю важку, але вкрай потрібну справу. Незабаром в обласному центрі з’явилися гімназії, ліцеї та колегіуми.

Іншою проблемою було те, що на початку 90-их років більша частина шкіл у Рівному була російськомовною. Траплялися непоодинокі випадки, коли на сто відсотків україномовні родини були змушені віддавати своїх дітей у російськомовні школи - адже у тому районі, де вони мешкали, просто не було інших. Ми вирішували цю проблему кілька років, аби не загострювати і так непросту мовну ситуацію. Я б сказала - українізація рівненської освіти йшла спокійним природнім шляхом, без образ та принижень. На мою думку, тільки так - врівноважено, без фанатизму і потрібно вирішувати складні проблеми громади, до речі, не лише у галузі освіти...

Також досить суттєвою проблемою була невизначеність власників багатьох освітніх закладів, у першу чергу дитячих садків. Оскільки більшість з них будувалася за кошти промислових підприємств та інших установ, то й належала відповідно саме їм. Однак досить швидко садочки почали втрачати господарів і ставали безхозними. Ми були вимушені шукати шляхи, аби прийняти дошкільні заклади на баланс міста і таким чином вберегти від руйнації. Хочу наголосити, що у більшості випадків нам це вдалося, а мені довелося ще й стати спеціалістом з майнових питань.

Розповідаючи про здобутки тодішнього міського управління освіти, хочу нагадати про долю оздоровчого табору “Електронік”. Сьогодні вже мало хто пам’ятає скільки зусиль довелося докласти міській владі, аби цей чудовий оздоровчий заклад став комунальним.

Хочу сказати добре слово і про нашу міську владу. З Володимиром Морозом та Віктором Чайкою - міськими головами Рівного, мені пощастило працювати багато років. Вони завжди дбали про освіту та культуру. Які б складні часи не переживало Рівне, воно завжди утримувало значну інфраструктуру та дбало про збереження кадрів. Зокрема, Віктор Анатолійович Чайка підтримував наші ідеї з особливим ентузіазмом. Наприклад, коли ми почали встановлювати у навчальних закладах автономні системи опалення, він був першим з тих, хто зрозумів і оцінив мудрість подібного кроку. Це сьогодні всі знають, що без автономного опалення жодного бюджету галузі не вистачить, аби звести кінці з кінцями при нинішніх цінах на енергоносії. Тоді все було простіше, але ми готувалися на майбутнє. Бо школи - це діти, а діти - це наше майбутнє.

Багато за ці майже два десятиріччя було зроблено. Були і помилки, і труднощі. Пам’ятаю страйк вчителів у вже далекому 98-му році. Я прийшла до них на майдан Незалежності у Рівному і ми змогли спокійно вирішити всі питання. Тоді дійсно було важко і складно. Однак я завжди вважала, що проблеми потрібно вирішувати спільно: влада з народом. Іншого виходу немає.

Днями я повернулася з Донецька, куди мене запросив голова цього міста, з яким ми разом працюємо у Раді Європи. Хочу сказати, що шахтарська столиця України справила на мене незабутнє враження. Особливо сподобався стадіон міста “Донбас-арена”. Я була на футбольному матчі і бачила, як буквально всі вболівальники перед початком гри співали гімн України. Фанати на трибунах розмахували державними прапорами. Український патріотизм у Донецьку проявляється не лише на стадіоні. Ми спілкувалися з пересічними донеччанами і вони говорили, що горді з того, що вони - українці. Так, ми різні, але сьогодні, коли нашій державі вже дев’ятнадцять років, люди розуміють - у нас спільна історія та велике майбутнє.