Зів’яла троянда

У Ніни було все, що потрібно жінці: врода, сміливість, розум і такі надзвичайно блакитні очі, в яких наче віддзеркалювалася її таємнича душа. Дівчина закінчила педучилище і приїхала у наше село навчати грамоти дітей. У неї був чудовий м’який голос, тому жодні урочистості не обходилися без її співу. Місцеві парубки частенько залицялися до неї, але Ніна на це не звертала уваги. Вона повністю віддалася роботі. Кожен день зранку до вечора дівчина присвячувала діткам. Колеги по роботі її дуже поважали за розум, натхнення і доб-ру душу. Вчителька завжди була усміхнена. Діти, немов курчатка, туляться до неї, а Ніна Михайлівна, у свою чергу, кожне з них пригорне, причеше, обмиє, якщо брудне, чи просто приголубить, немов рідна мати. Її серце належало їм.

Так минали дні, тижні, місяці, роки. Ніна прижилася у селі, і навіть іноді здавалося, що вона тутешня. Вона усіх і все знала, і її всі знали та поважали. Молода вчителька стала взірцем багатьом жінкам. Її манера поводитися, одягатися і розмовляти стала прикладом для наслідування. Задивлялися і милувалися нею не лише хлопці, але і одружені чоловіки, але вона була непідступною. Жінка уявляла свого коханого зовсім іншим. Іван, місцевий парубок, був до нестями закоханий у неї. Майже щовечора із букетом квітів чекав її біля школи, щоб провести додому. Він був упевнений, що розтопить крижане серце коханої, і вона колись-таки його полюбить. Хлопець був ладен чекати скільки завгодно і неодноразово повторював їй ці слова. На це вчителька лише сміялася. Вона часто глузувала з нього, але він не ображався.

Цього теплого весняного вечора він наважився освідчитися їй у коханні та запропонувати руку і серце. Іван назбирав перших весняних квітів, одягнув нову сорочку і чекав її. А ось і вона, стомлена, але як завжди чарівна.

- Привіт, Ніно! - трохи невпевнено мовив Іван, ховаючи квіти. - Ти ідеш додому?

- Іду, як бачиш.

- Я тебе проведу, можна?

- Ну звичайно, можна, - сміючись, відповіла дівчина. - Тобі ще не набридло кожного вечора мене проводити?

- Е-е , - сказав якось смішно хлопець.

Вони ішли і милувалися зоряним небом. Вдихали пахуче свіже повітря.

- Ось і прийшли, до побачення, - сказала Ніна.

- Ніно, зачекай. Я хотів..., - злякано промовив Іван і забув, що має казати, прос-тягнув дівчині букет квітів. - Це тобі.

- Спасибі. Ти ще щось хотів сказати?

- Так. Я тебе кохаю і хочу, щоб ти була моєю дружиною. Ти згідна?

- Ти що, жартуєш?

- Ні. Ніночко, я зроблю тебе найщасливішою, от побачиш.

- Не смішно, - якось сердито відповіла вона.

- Подумай, я тебе прошу...

- Нема про що думати, - перебила його дівчина. - Я краще дівкою посивію, ніж вийду за тебе, голодранця, заміж. Ти сам поміркуй, що ти мені можеш дати? Кохання? Та такого кохання я можу знайти вдосталь. Ти й сам знаєш. Тим паче я тебе не люблю!

- Ти подумай. А завтра мені скажеш, - тихо промовив Іван.

- Не буде що казати, - промовила вона і пішла.

Парубок ще довго стояв. Він ніколи не думав, що вона так може сказати. А потім щодуху побіг додому. Довго він не міг забути образи, але час стирає усе. Він одружився і став порядним сім’янином. Всі знають: він хороший господар, люблячий батько і коханий чоловік. А вона так і не знайшла своє кохання. Вибирала, вибирала і не вибрала собі гідного. Поки була молода, то не думала про старість, про той біль, який завдала Іванові. Жила і цвіла.

Відтоді багато води збігло. Аж тепер, на схилі літ задумалася: “Якби тоді вийшла заміж за Івана, то життя могло піти іншим руслом, не була б самотньою, була б хоч комусь потрібна, а так нікому слова сказати”. Ці думки дедалі частіше не давали спокою... Є каяття, та немає вороття. Так минали дні в щоденній праці і турботі. Ставало їй все самотніше серед багатьох людей, які навіть і не підозрювали про її біль. Увечері втомлена падала у ліжко і швидко засинала, а коли сонце ранковим промінням торкалося її вікна, швидко бігла до школи, а з нею і її собачка Кнопка. Ця тваринка стала їй тепер найріднішою. Вірна “подруга” стежила за кожним кроком господині.

Краса щезла: обличчя змарніло, руки вихудли, очі запали - ось такою стала перша красуня села. І ніхто зараз не повірить, що вона була така гарна. А тепер зів’яла, немов троянда.