Зрада чоловіка зберегла сім’ю

- Що Петро заскакує в гречку, чула від людей, та не вірила, - розповідала Ольга. - Щоб мого вайлуватого Петра та прийняла якась жінка? Та він до жінок зовсім холодний. Живемо разом ось уже п’ять років і якісь ніби чужі одне одному. Щось, як кажуть, не клеїлось у нас. Хто в цьому винен - не знала. Нарікала на нього, він - на мене. Отак і жили. Про зраду чоловіка слухати не хотіла. Та ще й до кого приписують - до Нінки Горпинихи. Та вона його на поріг не пустить, думала. До неї такі кавалери приходять, не те що Петро. Але найбільше на цьому наполягала моя близька подруга Галька, яка жила по сусідству з Нінкою. Проходу не давала, доводила, що це правда.

Працював Петро нічним сторожем на фермі. Вранці приходив додому завжди втомлений, нарікав на недосипання, сердився, до обіду лягав спати. Галька запевняла, що він щоночі, коли чергує, заскакує до Нінки, сама бачила. А якось під вечір прибігає захекана і з порогу каже: “Олю, хочеш упевнитись у “вірності” свого Петра? Є нагода! Нінка поїхала вечірнім автобусом до міста. А там - у Львів. Телеграму отримала, померла рідна тітка. Ключі від хати залишила в мене. Тож ось тобі ключі від її хати. Щойно стемніє, заходь туди й чекай свого благовірного”.

Послухала пораду подруги. Вимкнула світло, щоб не впізнав мене. А що як Галька насміялась наді мною, ото буде сорому. Все село знатиме. Сон не брав. Серце тривожно стукало. У хаті тихо, аж страшно стало. Раптом почула під вікном шурхіт. Скочила з ліжка, схопила макогін, який приготувала заздалегідь, і стала збоку біля вікна. Він тихо відчинив вікно і вскочив у хату, схопив мене на руки, почав так цілувати, що аж в голові запаморочилось, макогін випав із рук. Я забула, чого сюди прийшла. То була шалена ніч. Не вірилось, що Петро здатний на таке кохання. Коли втихомирився, пригорнулась до нього й пошепки ніжно запитала, щоб не впізнав мого голосу:

- Петрику, а чому ти йдеш від своєї Олі? Вона ж така гарна жіночка, а ти зраджуєш її зі мною?

Він теж тихо сказав:

- Оля добра жінка, й одружився з нею, бо кохав, але щось у нас не ладиться. Дуже сварлива вона, за найменшу дрібницю так рознервує, що й жити не хочеться. А перед сном обов’язково знайде за що посваритися. А ти... Якби вона була такою ніжною до мене, хіба зміг би її зрадити? Піду, бо хтось побачить і донесе Олі.

До світанку не заснула, лежала щаслива від ночі, яку провела зі своїм чоловіком у чужій хаті. Коли почало розвиднювати, а село ще спало, віднесла ключ до Гальки, нічого їй не сказавши, й побігла додому. Він прийшов за хвилин двадцять після того, як я зайшла в хату. Як завжди, стомлений, невиспаний, сердитий...

Що вже було потім, то наша справа. Ми порозумілися, життя наше налагодилось. Про Нінку не згадуємо. А коли ми з Петром в неділю усміхнені, радісні йшли селом, люди дивувалися. А в Гальки мову відібрало, коли побачила, що йдемо, взявшись за руки. Нічого не могла второпати. Чекала скандалу, а тут... Ось така історія.

Тож не сваріться, даруйте кохання одне одному, і життя завжди буде прекрасним.