Гіркі сльози даремно не ллються

Одягла свою найкращу сукню, причепурилася. Глянула на годинник. Пора вже будити Андрійка. Підійшла до ліжка - син міцно спав, посміхаючись крізь сон. Обережно взяла за плече: “Андрійку, вставай, вже в школу пора”.

- Мамо, мені приснився мій татко.

У Галини защеміло серце:

- А як він тобі наснився, синку?

- Ми йшли втрьох у школу. Тато мене ніс на руках, а ти йшла поруч і посміхалася. А татко геть був схожий на дядька Івана.

У Галини в очах потемніло.

- Синку, твій тато помер, і він зовсім не був схожий на дядька Івана. Дядько Іван поганий.

- Ні, він добрий, мамо. Він завжди дає мені цукерки, коли зустріне. Я люблю його.

Від почутого Галині стало недобре, на очах з’явилися сльози.

- Чого ти плачеш, мамуню? - запитав хлопчик.

- То від радості, що ти йдеш у школу.

Як зараз пам’ятає Галя той вечір, коли у клубі на танцях з’явився молодий хлопець у військовій формі (Іван щойно повернувся з армії). Коли він зайшов до клубу, всі дівчата затаїли подих, заворожено дивилися в його бік. Іван підійшов до хлопців, привітався з ними - вони радісно обнімалися, вітали з поверненням. А він жартував і поглядав на дівчат. За три роки служби в армії він уже не впізнавав їх.

Полилася мелодія вальсу. Видно було, як дівчата завмерли. Кожній хотілося, аби Іван підійшов до неї, бо ж у селі хлопець, який відслужив в армії, вважався справжнім парубком, від якого можна чекати сватів. Іван запросив до танцю Галю, і цілий вечір вони кружляли вдвох. Провів її додому. З тих пір і почалися їхні зустрічі, перше кохання, про яке Галина так мріяла.

Мати спокійно сприйняла зустрічі доньки з Іваном, навіть зраділа, а батько, сердито насупивши брови, мовив до дружини: “Дивися, Ганно, за своєю одиначкою, щоб не накоїла чогось”. А доньці заявив: “Дивися, дівко, якщо принесеш у пелені додому байстрюка, задушу обох своїми руками”.

Але кохання є кохання. Не зчулася, як усе сталося. Галя бігла додому, мов ошпарена, відчуваючи свою провину перед батьками. Їй навіть соромно було потім зустрічатися з Іваном. Він заспокоював її, що нічого страшного не сталося.

Так промайнув місяць. Потім відчула, що з нею щось не те. Невже? Мати помітила, що з донькою щось коїться, намагалася поговорити з нею, та Галя переконувала, що все гаразд. Але була вже впевнена, що завагітніла. Їй хотілося, щоб першим про це дізнався коханий, щоб прискорити весілля, про яке так мріяли. Та коли Іван почув новину, відсахнувся від неї:

- Ти що, Галю, цього не може бути. Адже це було тільки раз. То ти, певно, в технікумі підчепила, а на мене хочеш звалити.

- Як ти можеш таке говорити. Ти ж знаєш, що я кохала тільки тебе.

- То що треба довести, - спокійно відповів Іван. - І не чіпляйся до мене!

Дівчину охопив страх. Що ж тепер буде, коли дізнається батько? Перервати вагітність, щоб ніхто не дізнався? Але цього робити не хотілося, бо розуміла, що це може стати трагедією на все життя. Залишалося одне - розповісти матері. З болем у серці сприйняла Ганна цю новину. Знала, що чоловік не простить дочці. Стояли перед ним мати й донька, як на сповіді.

- Наша Галя вагітна, - ледь мовила тремтячими губами Ганна.

Побачили, як від почутого в Петра обличчя то біліло, то червоніло. Дивився на них, мовчав, а потім підійшов до доньки. “Душити буде», - промайнуло в Галиній голові. А батько, на подив, обійняв дочку й тихо спитав: “Він знає про це?”.

Коли дочка про все розповіла, твердо сказав:

- Більше до нього не підходь. Народиш дитину - виховаємо.

Не чекали такого ні Ганна, ні Галя, яка тулилася до батька й ридала:

- Таточку мій рідненький, ти в мене найкращий. Пробач мені, що я осоромила тебе перед усім селом.

- Нічого, доню, який тут сором. Люди поговорять, та й перестануть. А Івана твого совість мучитиме все життя.

Через шість місяців народила Галя синочка. Дідусь із бабусею раділи, мов діти. Тільки в батька цієї крихітки не було від нього радості - Іван на той час був одружений з іншою. Та коли після тяжкої операції лікарі сказали, що жити буде, але дітей мати не зможе, коли залишили його перша та друга дружини, згадав про них.

Андрійку йшов шостий рік. Зустрівши Галину на вулиці, вперше заговорив до неї:

- Пробач мені, Галю, що я так вчинив з тобою. Давай зійдемося. У нас уже росте син.

- Пізно ти згадав про нього, - відповіла Галя. - Скільки я сліз вилила через тебе - один Бог знає. Не чекай прощення від мене і не чіпай мого сина. Ти відмовився від нього, тож хай так і буде. Живи тим життям, яке ти сам собі обрав.

Галя схаменулася, відкинула роздуми.

- Ой, синку, ми вже запізнюємося. Швиденько збирайся.

Вона взяла Андрійка за руку і щаслива, горда й усміхнена повела його до школи.