Незабудка

Ігор навчався вже на п’ятому курсі інституту. Спортивний, веселий і усміхнений, він позитивно виділявся серед студентської молоді. Та й юнаків у вузі було порівняно небагато серед маси дівчат-студенток різних факультетів. Спортивна гордість вузу, його фотознімок прикрашав стіну вже при вході в інститут. У скількох дівочих серцях знаходили місце його пісні під гітару, його жарти. Здавалося, що цей метелик вічно літатиме з квіточки на квіточку. Та одного разу з іншого вузу на третій курс навчання перейшла Світлана…

Не помітити новеньку було неможливо. Була вона дуже вродлива, трималася впевнено, знала кому і що відповісти. Та й навчалася лише на відмінно. Не один студент чи й викладач запам’ятали її погляд, посмішку.

Вони повинні були зустрітися, ці дві особистості. І вони зустрілися. Кожний оцінив один одного, але “здаватися” не поспішав. Спершу зустрілися погляди і чомусь сильніше забилися серця. Вітання, короткі розмови, з часом часті “випадкові” зустрічі. Потім зустрілися і їх руки. Вечірнє місто, вкритий золотим листям парк. Річка. Вони з нетерпінням чекали закінчення пар. Їх помітили всі, вони бачили лише один одного. Яке добро, що проживали в одному гуртожитку, лише на різних поверхах. Поверталися з міста, щось вечеряли і просиджували в холі аж до ранку.

- Дивно, так темно, а тролейбуси ще ходять.

- Ні, вже ходять.

Він назвав її Незабудкою з першого разу. Чому так трапилося - невідомо, можливо, щось відчував?

- Моя Незабудка!

* * *

Час біжить швидко. Ось і державні екзамени, направлення в інше місто. На роботу Ігор приїхав у тихий райцентр Київщини. Його помітили і тут, але в нього була Незабудка. У вихідні дні одного тижня їздив до батьків, іншого до Світлани. Листи летіли в один та інший бік, телефонні дзвінки.

Ігор мав йти до армії. Перед від’їздом на службу зателефонував Світлані, довго розмовляли.

- Ваш час закінчився, - пролунав у слухавці незнайомий голос. Телефоністка запитала про щось в Ігоря, зав’язалася розмова. Хлопець відповідав автоматично, далі почав жартувати. Незнайомка пропонувала зустрітися.

- Та - далеко, а я ось, майже поруч, у стінах цього будинку. Так тривало близько півгодини.

* * *

Ігор потрапив на службу в північні райони колишнього Союзу: Архангельськ, Петрозаводськ… Незвичні білі ночі. Як і домовлялися, писали одне одному листи. І ось, рекорд військової частини - Ігор отримав 43 листи. І радість, і смуток. В одному з них Світлана писала: “Телефоністка тоді не відключила мого телефону і я півгодини слухала всю вашу розмову…”

То був початок кінця. З часом листи приходили все рідше, вже не 1-2 щодня, як раніше. Заспокоював себе, шукав причину в зайнятості, дипломній роботі.

А потім прийшов лист: “Я зустріла…” Не вірилося тієї полярної ночі. Очі не плакали, а хто може заборонити серцю? Пісні В.Висоцького лягали на душу: “…мне встречный ветер слезы оботрет…”

* * *

І ось, перед Ігорем лежить лист, написаний таким милим до болю почерком.

“Це мій останній до тебе лист. Їду в інше місто. Пробач мені. Я зламала собі життя, а тобі вдруге ламати не хочу. Знайди собі… А рука так ще хоче торкатися цього листа, якого зараз читаєш ти”.

Я уважно слухав Ігоря, з нетерпінням чекав розв’язки, щасливого закінчення цієї життєвої історії. Але... Квапляться, випереджаючи один одного люди і роки. Світ змінюється, змінюються і люди.

Проте у серці Ігоря завжди весна - там цвіте, не в’яне чарівна голубоока квітка, а ім’я її - НЕЗАБУДКА!