Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №511 від 27.07.2011p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Доля

Відрізана коса

Відрізана коса

Ганна не спала. З голови не йшов телефонний дзвінок, який розрізав кімнатну тишу ще зранку. Телефонували з сусіднього села, де мешкає її сестра Ольга.

Сповістили, що та тяжко хвора, і усе село збирає кошти на її лікування, то, може, й Ганна чимось підсобить? “Усе-таки - рідна кров”, - низький жіночий голос зробив акцент на слові “рідна”.

Ганна навіть на роботу не вийшла: голова розвалювалася. Весь день ходила, як у тумані. І тепер, коли зоряна ніч усіх заколисала, сон до Ганни ніяк не йшов… Зловила себе на думці: скільки літ минуло, а серце й дотепер пече давня образа.

Ганна й досі пам’ятає той погожий травневий ранок, коли вона, замучена підготовкою до іспитів, прокинулася від якось дивного металевого дзенькання на своїй голові…

Не встигла дівчина отямитися, як її довга русява коса впала на килимок біля ліжка… Ганна задерев’яніла. Спочатку подумала, що це якийсь страшний сон.

І тільки тоді, коли побачила Ольгу із ножицями у руках, котра злорадно реготала, збагнула: усе сталося насправді.

“Господи, що ти зробила, Ольго?” - Ганна істерично тормошила сестру, заливаючись слізьми. Не вірячи сама собі, бігала з кімнати у кімнату, раз по раз заглядала у дзеркало… Замість розкішної коси на голові стирчав кострубатий відрізок.

А невдовзі ж у Ганни мав бути випускний. Вона ледь не щодня приміряла білосніжну сукню, котру пошила їй мама - кравчиня на усе село. Її подруги підбирали собі зачіски із модних журналів, а вона знала напевно: як завше, заплете косу і усе село буде милуватися нею. Бо ні в кого не було кращої коси, ніж у Ганни.

- За що ти так, Ольго, скажи? - дівчина ридала над своїм розкиданим по долівці волоссям, мов над живою істотою.

- Так тобі й треба, - верещала у відповідь Ольга. - Я чула, як Василь казав, що любить тебе за довгу косу. Тепер ти йому - не потрібна! Він буде мій! Адже я давно люблю Василя і тобі не віддам!

Сестри плакали, сварилися так, що під вечір із нервовим зривом відвезли до лікарні їх матір.

Нещасна Ганнуся зачинилася у своїй кімнаті, не бажаючи нікого бачити і чути. Дуже змарніла, поникла. І, звісно, на випускний - не пішла…

Ольга ж тепер стала, ніби чужою у їх домі. “Якщо за себе я зуміла б тобі простити, то за неньку - ніколи”, - відрізала Ганна категорично, бо той випадок неабияк відбився на здоров’ї їх мами.

“Боже милостивий, серце крається, Ганнусенько, як згадаю, як чесала тебе, як вплітала білі ружі у твою косу, коли ми йшли до церкви. Як же ти могла, Олю?” - мати ніяк не могла заспокоїтися, а помирити дочок, тим паче.

Ольга невдовзі вийшла заміж за вдівця із сусіднього села. Без любові, без взаємності, аби вступитися з села, де нажила собі ворогів не лише серед рідних, а й серед чужих людей.

Ганна через два роки вийшла за Василя - його любов до дівчини виявилася більшою, ніж втрачена коса.

Згодом вивчилася, стала працювати фельдшеркою. У любові і злагоді виховали з чоловіком двох донечок-красунь.

Майже три десятки літ сестри не спілкувалися між собою, хоч мешкали у сусідніх селах…

І ось - цей дзвінок… Ганна не впізнавала себе саму: невже їй стало жаль Ольгу? Адже навіть з плином часу в душі тримала образу на сестру. При згадці про неї її серце, ніби леденіло і здавалося їй, що для Ольги воно більш ніколи не розтане…

Але страшна новина вужем стискала кожну її клітинку, не давала заснути: Ольга тяжко хвора. А що, коли вона чекає на Ганну? Зранку не помітила і сама, як почала збиратися.

Важкі ноги ступали коридорами онкодиспансеру. Ось Ольжина палата. Її ліжко у куточку біля вікна.

Ганна заледве впізнала рідне обличчя, колір якого зливався з білизною подушки… Побачила стривожені, заплакані очі сестри: “Ганнусю, це ти?”.

Довга пауза павутинкою зависла у лікарняній палаті. Тепер плакали обидві. Ольга з болем витиснула: “Прости мені, сестро. Бачиш, якою я стала?”. Худенькою рукою вона скинула хустку з облисілої від хіміотерапії голови і додала: “Знаю, це розплата за твою косу”.

Жінка зайшлася у риданні: “Прости!”. Холодна льодинка вмить стала танути у серці Ганни. Щось дуже тепле і рідне прокинулося у ній від легенького потиску сестриної руки… Від сумирного погляду її блакитних очей.

- Не плач, Олюню, я давно тебе простила. І тепер ми завжди будемо разом…

Згодом я зустріла Ганну на ринку у Теребовлі. Вона розповіла, що навіть лікар визнав, що стан Ольги значно поліпшився відтоді, як сестри помирилися. І є надія на одужання.

- Помста, зло, непрощення точать людину, як хробак, а ми вперто не хочемо першими подати руку для перемир’я, а безглузда гордість не відкриває серце для любові. Життя прекрасне і таке коротке. Ось і ми з Ольгою втратили стільки літ. А могли ж ділитися і радістю, і горем. Добре, що хоч тепер Бог повернув нам розум, - сказала на прощання Ганна.

27.07.2011Марія МАЛІЦЬКА



Рівне-Ракурс №10 від 27.07.2011p. 
На головну сторінку