Назад вороття немає

Страх. Ось що я тоді відчувала. Всеохоплюючий страх - як сказати мамі (вона одна мене виховувала). А ще сором - перед родичами, сусідами....

Невпевненість у своєму майбутньому, нескінчений токсикоз, і слабість. Всі ці почуття та емоції не давали мені можливості подумати про саму дитину. Пізніше я зізналася мамі - це була найжахливіша ніч в моєму житті. Сльози, докори, гіркота, повна безвихідь. Мені здавалось, що моя мама в ці хвилини постарішала на десять років. На той час я перекреслила всі її сподівання і надії, пов’язані з моєю майбутньою сім’єю, з її майбутніми онуками.

Повстало питання: “Що робити?!” Мама однозначно вирішила, що аборт необхідний. Аргументувала це тим, що це сором на всю родину, до того ж мені потрібно вчитися, засобів для існування і так не вистачає, удвох ледве тягнемо. Подруги теж в один голос умовляли - тільки аборт. Навіщо, мовляв, всі ці проблеми, це маленька, дріб’язкова операція, яку багато жінок роблять, і нічого - потім все одно всі народжують.

“ Що робити?” - це питання весь час крутилось у голові. Від початку я хотіла народжувати, незважаючи ні на що, хоча у мене не було любові до цієї дитини, але внутрішній голос підказував - треба народжувати... Десь далеко в душі совість шепотіла: “…Це гріх, не роби цього, це вбивство, зупинись...”

Але світ, моє оточення, сусідка продовжували переконувати: “Це маленька операція. Всередині тебе немає ніякого іншого життя, це ще ембріон, це не людина. Він не має розуму, не відчуває болю, в нього нема почуттів. Він не має душі. Зроби це. Не руйнуй свого молодого життя”. І я наважилась на це! Я зробила вибір - аборт, для того, щоб заспокоїти всіх довкола і, звичайно, саму себе.

І ось настав цей день. Жахливий страх охопив все тіло. Розум заціпенів і не може більше приймати рішень.

Я на гінекологічному кріслі. Мої руки і ноги прив’язані. Все, що відчуваю - страх... Всередині маленьке життя кричить безмовним криком: “Мамо, мамочко! Зупинись, не роби цього, захисти мене...” Але я не чую цих слів, я надто люблю себе, я глуха...

Темінь, величезне провалля, куди я падаю. Швидше, навіть не провалля, а тунель, яким несуся вниз. З усіх сторін мене хапають липкі лапи якихось страховиськ. Бруд, сморід, жах смерті. Час зупинився, він перетворився на вічність, немає кінця цьому страхіттю...

Це був лише наркоз. Мене плескають по щоках, намагаються привести до тями. Чую сварку, образливі слова, нарешті остаточно прокинулась.

У палаті ліжко, лежу щокою в калюжі з блювотинням. Не можу поворухнути ні рукою, ні ногою. Розум до мене повернувся, а тіло - ні. Відкривши очі, бачу бліді обличчя жінок у старих лікарняних халатах. Во-ни метушаться біля мене, намагаються якось допомогти.

Все! Звершилось! Всередині пустота... І я вирішила більше про це не

думати, нічого не було і крапка!...

Пройшов час. Я давно вийшла заміж за коханого чоловіка. Тепер я знаю, що таке кохання. Мій чоловік, моя найдорожча людина поряд зі мною. Мама, друзі, дім, робота - все добре, все благополучно, але нема найголовнішого - дітей...

Діагноз лікарів звучить, як вирок - “безпліддя”. Потім операція, пізніше ще одна...

Сльози, розчарування і пустка. Але поряд надійне плече чоловіка, його підтримка. Час невпинно біжить вперед. У подруг діти вже пішли до школи. У декого вже по двоє і троє дітей. А ми з чоловіком - одні...