Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №523 від 20.10.2011p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Невигадана історія

МАМИНА ОБРАЗА

МАМИНА ОБРАЗА

У сина наближався піввіковий ювілей. І хоч від нього не одержала запрошення на цю подію, та не поїхати не могла. “Іншої нагоди не буде”, - думала Горпина. Не пригадати, коли бачилися востаннє... Не відпускали сусіди, радили не їхати, хворе ж бо серце, та якась сила, ніби підштовхувала її - їдь! Від свого наміру не відступила, залишила господарство на приятельку Теклю, а сусід Мартин стареньким “Запорожцем” відвіз до станції. І вирушила мати на зустріч із сином.

Шість годин потрібно було їхати, тож Горпина лягла на нижній полиці в купе, закрила очі й під стукіт коліс поринула у спогади... Перед очима постало все її вдовине життя. А овдовіла Горпина рано. Усього десять років прожила зі своїм Грицьком. То були щасливі роки. Та невблаганна смерть розлучила їх. Втрата була велика, вона й досі ятрить душу. Йшли роки, сваталися до Горпини і парубки, і вдівці, бо ж гарна була молодиця, однак усім відмовляла. Згадувала, як вони клялися з Григорієм у вірності, і зрадити не могла. навіть мертвого. Усю любов, усе своє життя присвятила єдиному синочку - Іванку.

Ріс він слухняним, у всьому допомагав матері, і це була для Горпини найбільша радість. Свій День народження вони відзначали в один день, бо ж так народилися. Навернулися на очі сльози, коли згадала, як малий Іванко вперше приніс їй на свято букет пахучих польових квітів. Вона ж завжди пекла його улюблені пампушки із сиром. Не могла забути, як син подарував хустину за власні гроші, які виплачували їм у школі за зібраний металобрухт і макулатуру. Коли вчився в інституті, теж не забував привітати матусю зі святом.

Мріяла мати й про онуків, бо ж знала про кохання Іванка з чорнобровою Катрусею. Не втручалася Горпина в їхнє кохання. Катя була з доброго роду, роботяща дівчина. Іншої невістки вона собі вже й не уявляла...

Та життя непередбачуване. Якось, коли вже Іван закінчив інститут, працював у місті, після чергового приїзду в село повідомив матері, що одружується. Зраділа мати, мов дитина. На очах з’явилися сльози. Вона давно вже хотіла почути такі слова від сина. Та радість була недовгою, бо Іван заявив матері, що одружується не з Катею, а зовсім з іншою дівчиною із міста. Затріпотіло материнське серце.

- Мамо, що я з нею наживу? - зухвало сказав Іван. - А Оля - донька великого начальника в місті, тож у мене будуть перспективи вийти в люди.

- Ти ж не кохаєш її, синку, - ледве вимовила Горпина.

- А кохання, мамо, це коли достаток, коли є гроші, - відповів Іван.

У Горпини потемніло в очах. Не думала вона почути такі слова. Чи ж таким виховувала сина? Відчувала, що втрачає його...

Весілля справляли в ресторані. З рідні Іван не запросив нікого, крім матері. Вона сиділа одна серед чужих людей, мов сирота, ніхто до неї й не підходив... Коли покликали до весільного столу, щоб привітати молодих, йшла, ніби не своїми ногами. Розгубилася Горпина, бо ж уперше в житті була серед таких людей. Не знала, що й сказати. Коли підійшла, промовила: “Бажаю дітки, щастя. Хай завжди буде з вами Бог”. Горпина ж була віруючою людиною. Поцілувала сина, нахилилась до невістки, а та, дивлячись на цю сільську жінку, відвернулась... Горпина не знала, куди подітись від сорому. Хотілось тікати світ за очі звідти, та пожаліла сина...

Іван дійсно влаштував своє життя. Тесть допоміг йому посісти добру посаду, просувався вище і вище, усе більше віддалявся від матері. І боліло їй серце від того.

Чужі люди допомагали їй у всьому, рятували від хвороб, а сину було не до неї. Не колихала мати синових дітей, та й не бачила їх зовсім, бо ж міська невістка не пускала їх у село й сама не навідувалась ніколи...

Йшли роки. Вгрузала в землю батьківська хата, а син будував собі та дітям палаци. Якось згадав про маму, привіз її до себе. Вона аж руками сплеснула, у голові запаморочилось від побаченого. Таких покоїв колись і пани не мали, як її син. Не зраділа мати, а схвильовано запитала: “Звідки це в тебе, синку?”. Іван тільки посміхнувся.

- Ой, не від Бога це, сину, не тією стежкою ти пішов, на яку я тебе наставляла.

Та Івану було байдуже, що казала мати.

За спогадами Горпина задрімала, крізь сон почула, як оголосили ту станцію, до якої мала їхати. Коли потяг зупинився, вийшла на перон. Ніхто її не зустрічав, бо ж телеграми сину про свій приїзд не давала. Хотіла зробити йому сюрприз. Уявляла, як зрадіє, коли побачить її. Адресу знала, та й була впевнена, що до нього втрапить. Бо їй здавалося, що такого будинку, як в її Івана, не було ні в кого.

Коли підходила до будинку, тремтіли ноги. З другого поверху чулися веселий гомін, пісні. То справляли ювілей Івана. Мати приїхала вчасно, вона так і розрахувала. Ніби не своєю рукою натиснула на кнопку дзвінка. Двері відчинилися і на порозі з’явилася жінка. То була її невістка, яку вона після їхнього весілля й не бачила. Тож прийняла її Ольга мало не за жебрачку.

- Іди звідси геть, - закричала. Потім когось покликала. - Іди прожени її.

На порозі з’явився чоловік. Мати впізнала сина, уже змужнілого, з сивиною на скронях. Хотіла кинутись до нього в обійми, та не змогла. Іван, роздивляючись стареньку, згорблену бабусю з клунками в руках, таки впізнав у ній свою маму. Але не зрадів, як розраховувала Горпина, тільки здивовано сказав:

- Ой, мамо, а ми тебе й не чекали.

Взяв її за руку й повів до хати. Його зупинила Ольга й сердито прошепотіла: “Принесло її в такий день. Усе свято зіпсує. Може, хочеш осоромитись, та ще й до гостей заведеш?”. Горпина почула невістчині докори й ледве не впала, та Іван підтримав її, повів у кімнату:

- Ось тут, мамо, відпочинь з дороги. У мене там високі гості. Якось незручно. Коли все скінчиться, ми з тобою поговоримо. І вийшов з кімнати. Зрозуміла Горпина, що не чекали її тут, що зачерствіла синова душа. Вона ж думала, що на синових іменинах найбажанішим гостем буде вона, мати, а виходить, що її навіть соромляться показати людям... У голові запаморочилось, кволою рукою дістала валідол, поклала під язик. А зверху гуляли, співали, - виголошували тости ювіляру. Коли був тост за батьків Івана, хтось запитав: “А де ж твоя мама?”.

- А вона щойно приїхала, відпочиває, - промовив Іван.

- Так негоже, щоб твоєї матері не було серед нас. Негайно приведи її сюди.

Іван миттю кинувся вниз. Радісно відкрив двері кімнати, де була мати, і сполотнів. Вона лежала на підлозі нерухомо.

- Мамо! - закричав він, почав її трусити. Вона ледве відкрила очі і кволим голосом промовила: “З Днем народження тебе, синку”.

-І тебе теж, мамцю.

Але вона вже не чула синових слів, її рука опустилася. Зупинилося серце, не витримало тієї образи, коли відчула, що син її соромиться. Іван підняв легеньку, мов пір’їнку, маму на руки. По килиму покотилися пампушки з сиром, які везла вона для нього. Побачив їх Іван, заридав на всю хату. Бо ті пампушки нагадали йому найщасливіші роки його життя. Плакав, що старенька мама долала кілометри, щоб поздоровити його з ювілеєм, а він забув привітати її хоча б поштовою листівкою, не пригорнув до себе, коли приїхала...

Плакав, та вже пізно.

20.10.2011Володимир ПІНЧУК



Рівне-Ракурс №10 від 20.10.2011p. 
На головну сторінку