Полинове поле

Кажуть, що такий захід віщує негоду, сильний вітер, а іноді бурю.

Край поля стояла самотня літня жінка. Її не страшила близька гроза, не лякали громи і блискавки. Вона забула думати, що важко буде в негоду хворими ногами добиратися до села. Ніколи не переймалася малими нікчемними клопотами, яких багато буває у повсякденному житті. Завжди, без усякої метушні і нарікань, давала їм раду. До цього часу вона була переконана в тому, що інакше бути не могло. А тепер…Чи то старість, чи то сумління, чи, може, яка інша сила змушує вагатися.

На зріст - невисока, статурою - худенька. Я точно не можу назвати її ім’я: Марія це, чи Ганна, чи Катерина… Вона одна з багатьох, чиїм життям відміряно і позначено великий відрізок історії. Цю оповідь багато раз перепишуть і “обновлять” правдивіше, а то й зовсім без краплі правди. Правда ж у кожного своя: є продажна і облеслива, є чиновницька і народна, є безлика і недоказана. Пройде багато часу, і нащадки возвеличать або просто забудуть післявоєнний розвиток української нації, головним персонажем якої є жінка - колгоспниця, жінка - трудівниця.

Чому ж воно так сталося? Раптом усі зрозуміли, що господарювали неправильно. Перестали засівати колгоспні поля, утримувати худобу на фермах, попродавали з конюшні коней. Майже десяток років все розвалювалося, заростало бур’янами. Довгі роки чиновники різних рангів ламали голови над розпаюванням колективної власності. Після видання законів їх довго вивчали і уточнювали на місцях. А ось тепер розділили…

Вмілими робочими руками можна і на камінні посадити та виростити сад. А безгосподарністю і безвідповідальністю найродючіший чорнозем перетворити на засмічений пустир. Боляче визнавати, та чимало натворили таких пустирів по віддалених українських селах. Німими пам’ятниками “перебудови” стоять спустошені та напіврозвалені колгоспні споруди. Скільки в них вкладено мізерно оплаченої людської праці? Чому не розділили добро і багатство тоді, коли воно було цілим і доглянутим? Вона не розуміє цього, бо крім земельно-мозольного, ніяких університетів не закінчувала. Вчилася в житті відрізняти хороше від поганого. У кожної категорії суспільства, окрім загальноприйнятих, є свої цінності, як у математиці аксіоми, не потребують доведення. Щоб мати хліб і до хліба, Землю-годувальницю потрібно доглядати і берегти - це одвічна заповідь хлібороба, яку сповідували в її роду з діда-прадіда.

У самому кінці поля, під кручею, побачила свій наділ. Руки потерпли, ноги підкошувалися, уста німіли, а очі туманилися від побаченого. Коли б хтось розповів - не повірила. З краю в край вітер гойдав густий полин, ніби гірку її долю. Дорідний бур’ян роками селився тут, щоб сьогодні показати господині землі, для чого вона прожила життя, для чого важко працювала. Звісно, обробляти сама вона вже його ніколи не буде, і не скоро хто з молодих заможних селян візьметься орендувати, бо своє треба до пуття довести.

В юності їй довилося ходити за плугом. Якби коням не потрібен був перепочинок, то, мабуть, і дівчата не відпочивали. Весна для посівів має свої строки. Отож, як посієш вчасно, то восени матимеш що збирати. Після війни це всі добре розуміли, тому і свідомість у кожного була патріотичною. Ніхто для них не писав закличних гасел, як у кіно показують, а просто довго не забувалося воєнне лихоліття. А ще були налякані розповідями про голод, який був східніше від нас. Ось із таких причин намагалися працювати в колгоспі і ще встигати на своїх сотках, щоб мати все необхідне до столу. У колгоспі за непосильну працю зарплати не платили. Вірилось, що коли в колективі господарства розбагатіють, то люди заживуть заможно і щасливо. Що їхня праця буде оцінена достойно, літній робочий день буде такий, як у працюючих на фабриках і заводах.

Вірилося, та не збулося…

Довелося їй довгі роки бути і косарем. Спочатку косили лани і сінокоси тільки косою, а коли стали використовувати косарки та комбайни, то все одно необхідність у косі не відпала. Справа в тому, що для боліт та крутосхилів техніка не підходить. У цей колорит вписувалися ніжні і водночас сильні жіночі руки з косою. Освоювали кожен, навіть малодоступний, клаптик землі. Скосити траву - це одна справа. А її ще треба було висушити і скласти у стогни. Коні і машини болотом не підуть. Дві жердинки просовували під копички, і ті копички, із допомогою жіночих рук, як жуки, вилазили з болота на сушу. Ось так примітивно допомагали техніці. Увесь день босоніж приймали грязьові ванни. П’явки прилипали до ніжного тіла. Бо це була їхня територія. Чи то ноги тоді не розуміли такого лікування, чи болото виявилося не цілющим, тільки ніхто і ніколи не задивлявся на її стрункі загорілі ноги. З сорока років, навіть у найспекотніші дні, не знімає панчохи, щоб не привертати людської уваги до своєї екземи.

Освоювала жінка і професію скиртоправа. У зручному для під’їздів місці треба було скласти скошене і висушене сіно. Скирта не повинна змокнути, розсунутись, або, не дай Бог, повалитись від вітру. За велике щастя було, коли на таку роботу припадав прохолодніший день. Тоді пилюка не так дошкуляла спітнілому тілу. Справжнім блаженством після скиртування було вечірнє купання в річці. Коли б таку картину намалював художник, то глядач не відрізнив селянок від богинь. Статні, загорілі тіла, з яких вода змивала нестерпну втому і жахливий бруд; хай без усмішок, але задоволені личка, пишні коси, звільнені від хусток, і справді - земні богині. При місячному світлі, наче русалки, виходили з води, обмотувалися полотняними рушниками. Натягали одяг перед самим селом, щоб вдома правильно зрозуміли.

Ця жінка вміла робити колись все, що іноді чоловіки були не в змозі. І не одна вона така була - по селах їх були тисячі. Чоловіків після війни було мало, тому і ставали молоді дівчата українськими амазонками, допоки стало багато сільськогосподарської техніки. Тоді вже переважно хлопці опановували трактори, комбайни, автомобілі. Для жінок на селі, як завжди, лишалися пріоритетом сапка, коса та граблі.

...Після важкої довгої хвороби дісталася вона до свого поля, щоб подивитися на зароблений багаторічною працею пай. На великому полі, на відміну від колишнього суцільного посіву, тепер багато маленьких, з різними культурами. Є просто ділянки, засіяні травою. Все так, як і повинно бути, землі потрібен справжній власник, той, хто безпосередньо обробляє її , піклується про неї.

Небо крається блискавками, а жіноче серце - розпачем. Їй зовсім не страшно, що буря виложить урожай полину. Страх, як колись, так і тепер - не для неї.