Афганістан: спогади про минуле

15 лютого в усіх країнах пострадянського простору відзначається річниця виведення радянських військ з Демократичної Республіки Афганістан. Напередодні цієї дати нам вдалося поспілкуватися з працівником ОВС, який на собі відчув одвічний біль Афганістану, а саме з Олександром Івановичем Бричкою. Про війну говорить неохоче й коротко. Ті спогади не з ряду приємних, швидше - болючих.

Олександр Бричка народився в Росії у місті Братськ Іркутської області. Після закінчення школи в період з 1980 по 1983 рік навчався у Васильківському військовому авіаційно-технічному училищі, по закінченню якого був направлений в Забайкальський військовий округ для проходження служби авіаційним техніком літаків. А вже звідти у квітні 1986 року призваний для виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістан.

- Служив у місті Баграм на авіаційній базі, де працював техніком групи регламентних робіт з літаків та двигунів. Нас поселили в “модулі” - це швидко збудовані з фанери казарми. На місці перше, що здивувало - це велика кількість техніки, зброї. Перший місяць - це навіть гнітило, а з часом звикли. Довкола казарми були, окопи та “зеленка” - зелені насадження вздовж дороги, річок та кругом населених пунктів, а за ними були розміщені “кишлаки”, звідки неодноразово стріляли навіть снайпери.

Іноді доводилося брати участь у рятувальних заходах з порятунку пілотів, які після ураження літака вистрибували з нього. Після падіння літака нам доводилося шукати чорний ящик, в якому була інформація з контролю параметрів авіамашини. Душмани завжди приходили на місця падіння збитих літаків для того, щоб забрати в полон живих пілотів. Тому нам неодноразово доводилося рятувати їх, і відстрілюватися для того, щоб не потрапити самим у полон. Тут потрібно було проявляти витримку і терпіння, про наявність яких у собі людина навіть і не здогадується.

Ми ніколи не вважали, що душмани - гірші воїни, ніж ми. Це були професійно підготовлені бійці, насамперед, їх снайпери, від яких двічі ледь не загинув, але за обставинами долі мене щось відволікало і стрілець не влучав. Крім того, вони були добре підготовлені та злагоджені в діях. У них чудово розвинена система розвідки, маскування та оповіщення. Душмани проявляли вагому силу у скритості, і не давали про себе забути, позаяк могли бути серед мирного населення.

Назавжди запам’яталися перші хвилини перебування на афганській землі. Все навкруги, починаючи від природи й людей, їхнього способу життя, було іншим, зовсім відмінним від нашого. Звичайно, чужа країна, невідомість дуже насторожували. Але нас усіх вражала бідність афганського народу, їхнє злиденне існування, і поряд з цим дуже сильна й непохитна віра в Аллаха…

Повернувся Олександр Іванович на Батьківщину в травні 1987 року, удостоєний кількома нагородами за участь у тій війні. Серед них, зокрема: медаль “За бойові заслуги” та орден “За мужність” 3 ступеня - відзнака Президента України.

- Довгий час я не вірив у те, що вже вдома. Адже щодня, дивлячись на кров, смерть і страждання своїх товаришів, вже не вірив, що буду жити…

Багато чого зі своєї біографії Олександр Іванович не розповідає. Він виріс у ті часи, коли Батьківщина, честь і відвага були не просто словами. Ці поняття несли істинне ставлення до самого життя. Війна навчила відчувати найменшу фальш і брехню, опікуватися проблемами бойових побратимів, як своїми особистими.

- Звісно, ця дата багато що для мене значить. Це день виведення радянських військ з Афганістану. І хоча я залишив країну раніше, ця подія є для мене знаковою, - каже воїн-інтернаціоналіст. У цей день ми збираємося для спілкування, згадуємо страшні миттєвості того періоду, поминаємо своїх друзів, які залишилися назавжди молодими. Найчастіше зустрічаємося в селі Поляни Березнівського району, де на честь воїна Івана Холода щороку проводяться турніри, у яких ми беремо участь та згадуємо минулі часи.