Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №204 від 08.09.2005p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Ситуація

Одні у школу не хочуть, а інші — не можуть

У наш час, коли майже все працює на автоматиці, важко уявити, що хтось із дітей чи дорослих не вміє читати чи писати. Але, виявляється, в Рівному таких людей неважко знайти, - навчатися в школі вони не мають можливості через фінансове становище. Натомість, деякі рівняни місцеві навчальні заклади вважають недостатньо професійними, тому наймають для своїх чад приватних учителів.

Для чого школа,

коли є репетитор?

На свято першого дзвіночка у рівненські школи вирушило кілька тисяч старшокласників і тих, хто поріг храму науки переступає вперше. Але серед них не було маленького Ігоря Мельника, бабуся якого переконана, що школа не дасть дитині тих знань, які можуть передати приватні викладачі. Тому й найняла для малого аж трьох репетиторів, які навчають його математики, української та іноземної мов. Особлива увага приділяється італійській, адже за вісім місяців до Ігоря з Італії приїде мама, яка й забере хлопця до іншої країни на постійне проживання.

- Моя донька Ірина виїхала в Італію три роки тому на заробітки, адже знайти пристойну роботу тут не випадало можливості, - розповідає бабуся Ігоря. - Через місяць надіслала звістку про те, що влаштувалася на високооплачувану роботу в одному ресторані. Людина вона розумна, а за освітою іноземний філолог, отож, проблем із мовою в неї не виникало. Швидко потоваришувала з власницею ресторану.

Життя в неї налагодилося. Малого тим часом виховував його батько, а бабуся, мама Ірини, лише зрідка навідувалася до них на квартиру. Ірина переказувала рідним гроші, яких вистачало і на харчування, й на одяг, і на те, щоб придбати дещо з меблів. Чоловік, отже, взявся за облаштування квартири, а сина став усе частіше привозити до бабусі.

- Часом міг залишити дитину на тиждень, мотивуючи тим, що їде у відрядження, - розповідає жінка. - Їхній шлюб з Іриною був не надто вдалим, тому, коли зять сказав, що вирішив з нею розлучитися, я навіть не здивувалася.

Після розлучення батьків хлопчик став жити у бабусі. Коли йому виповнилося сім років, пішов до першого класу. Та не встиг закінчити й першого семестру, як зателефонувала Ірина і розповіла, що виходить заміж за іноземця й залишається жити в Італії. Малого ж порадила забрати зі школи й найняти йому хороших репетиторів, які б навчили хлопця найнеобхіднішого і, головне, італійської мови.

- Що у тій школі можуть навчити? - говорить бабуся хлопчика. – Те, що б можна було вивчити за тиждень, вони розтягують на два місяці, розбавляючи навчальну програму мало потрібними предметами. Ми вважаємо, що приватні вчителі - найкраще рішення. Платимо їм, звичайно, немало, але й результат видно. Малий у свої вісім розмовляє іноземною досить добре, а з математики обігнав однолітків на кілька років. Усе, що не встигне вивчити тут, вивчить в Італії. Там він також не піде до школи і навчатиметься з репетиторами.

А замість підручників - простягнута рука

Мабуть, літом усім не раз доводилося бачити дітлахів-циганчат, які стоять поблизу підземних переходів і просять кинути їм копійчину. З приходом осені лише одиниці з них змінюють жебрацтво на сидіння за партами, а інші й надалі залишаються неписьменними.

Підійшовши до одного із таких хлопчаків на вулиці, почула: “Дай пару копійок!”. Вигрібши все, що було в кишені, віддала малому і запитала, де його мама. Малий спочатку щось пробурмотів, а потім показав на жінку, яка сиділа на східцях підземного переходу біля продуктового ринку і також просила милостиню “дітям на молоко”.

Як розповіла ця жінка, дітей у неї аж четверо, і жодне не вміє ні читати, ні писати. Щоправда, рахують добре, але тільки копійки, які їм дають перехожі. Чоловіка у неї також немає, бо кілька років тому потрапив під автомобіль поблизу Житомира. У Рівному вони мешкають близько двох років і живуть у невеликому старому будинку, де їх прихистила якась бабуся.

- Мені ніколи вчити їх читати і писати, - говорить циганка, відмовившись називатися. - До того ж, вони цього і не хочуть. А до школи ходити не можуть, бо треба якось заробляти на хліб. Та й хто дозволить, аби за одною партою з їхньою дитиною посадили циганча? Хай ростуть, як є, а як захочуть, то й самі навчаться читати.

Розповіла також, що її старша сімнадцятирічна донька нещодавно принесла книжку, яку знайшла у смітнику, і сказала, що хоче знати, про що тут написано. Бабуся, в якої вони мешкають, заходилася пояснювати, де яка буква і як правильно читати, але дівчина після кількох спроб прочитати слово вирішила закинути цю “безнадійну” справу. Вона так і залишається неписьменною, і, замість того, щоб навчатися за партою, сидить на вулиці з простягнутою рукою.

08.09.2005Аліна БАНУШ



Рівне-Ракурс №10 від 08.09.2005p. 
На головну сторінку