Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №247 від 06.07.2006p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Пишемо в газету

»За що мені таке життя?»

»За що мені таке життя?»

- нарікає на долю 16-річна дівчина, яку покинули рідні

...Ця чорнява дівчинка часто задумливо стоїть біля річки, що на околиці Рівного. Уся її постать наче промовляє: »Річко, річко, забери мої проблеми, нехай вони стечуть за водою». А проблем у Жені, як на її юний вік, аж занадто. Найперша з них - лікарню, у якій вона і живе, і лікується, планово закривають на два тижні на дезинфекцію. То де ж перебути ці дні? Як харчуватися? Де ночувати?..

Добрий день, дорога редакція!

Мене звати Женя, мені шістнадцять років. Зараз я лікуюся від туберкульозу в дитячому відділенні Рівненського обласного тубдиспансеру. Тут я вперше й прочитала газету “Рівне-Ракурс”. Побачила, що люди пишуть до вас, просять поради, тому вирішила розказати про свою біду. Спочатку трохи боялася та вагалася, але останні домашні погані новини надали мені сміливості.

До лікарні я три роки жила в одному з сіл Костопільського району, вчилася у місцевій школі, де, незважаючи на хворобу, закінчила 9-й клас.

А народилася я на Одещині, там жили мої батьки і двоє старших братів. Коли мені було чотири роки, батько нас покинув і повернувся на свою батьківщину, до Костополя. Я не знаю, чому він так зробив, але після цього матір почала пиячити. На життя вона заробляла, торгуючи на одеських базарах. Там і пропивала всі гроші.

Брати мої старші за мене. Один - моряк, він жив у баби з дідом майже біля самої Одеси. Другий давно оженився. Тому вони не мали впливу на матір. Я ж весь час плакала, просила їсти, а ще більше просила, щоб мама не пила. І за це вона мене часто била, виганяла, кричала, щоб їхала “в Ровно до свого папки”. Потім ще й привела в нашу хату чужого чоловіка і сказала, що він буде моїм вітчимом. Тоді мені стало ще гірше, бо вітчим був дуже психованим і злим.

Батько якось дізнався про те, що у нас коїться, і приїхав по мене. Я тоді зраділа, що втечу з того пекла, і погодилася з ним поїхати.

У селі батько мав іншу жінку, яка мене відразу незлюбила. Вона забороняла купувати мені новий одяг, казала, щоб купляв мені все з “секонд-хенду”. Відбирала у мене гроші, які батько давав на шкільний обід. Через це ми весь час сварилися. Згодом мачуха покинула батька і повернулася у своє село.

Потім два роки ми жили вдвох, поки я не захворіла.

У Рівному в мене виявили відкриту форму туберкульозу. Не знаю, чи це мене батько заразив, бо він теж хворів кілька років тому, чи я сама застудилася у холодній хаті. Але лікують мене вже цілих сім місяців, і це ще не кінець. Але, дякувати Богу і моїй лікарці Ларисі Миколаївні Ющук, мені вже значно краще.

Батько мене не відвідував, бо все пив. А тепер і його забрали в районну лікарню. Зате кілька разів приїжджала в лікарню тітка, батькова сестра. Коли ми з татом жили самі, її не було й чути. Мені допомагали чужі люди, мої подружки. Я, було, подумала, що тітка мені почала співчувати через хворобу, бо вона медсестра, і дочки її медсестрами працюють. Тітка допомогла оформити мені щомісячну соціальну допомогу. Це як пенсія через хворобу. І я буду її отримувати до вісімнадцяти років, а моїм опікуном зараз є батько.

Коли мені дали ту “пенсію”, наступного дня з’явився в лікарню батько і почав вимагати віддати гроші йому. Я його просила, що мені й одягнутися треба, і ліків докупити, і вітамінів. Казала, що мене ніхто, як інших дітей, ніколи не відвідував. Що про мене всі родичі забули, а тепер згадали, як про гроші почули! Він розсердився, поїхав, але пригрозив, щоб у село не їхала, бо вб’є.

Так само розсердилася і тітка Галя, сказавши: “Ти що, думала, я просто так тобі пособіє оформляю?”

Вона змінила замки в хаті. Коли я на останні вихідні приїхала додому в село, щоб глянути на город і на ту картоплю, яку мені дівчата допомагали садити, то не змогла зайти до хати. Ночувала у подружки Валі. Сусіди розповідали, що зупиняли тітку. Казали, схаменися, а де ж Женя буде? Але вона, забравши все більш-менш цінне, замкнула хату.

І ще кажуть, що хоче тітка опікунство на себе переоформити, бо батько - п’яниця. А хату - продати. І чому тьоті Галі всього мало, навіщо їй моя “пенсія”? Вони ж багаті, дядько працює лісником.

Поштарка сказала, що гроші віддаватиме батькові, а не мені, бо я неповнолітня. Грошей не дають, у хату мене не пускають. То що ж мені робити?!. Я ж то думала, що на “пенсію” буду жити, якщо вступлю до коледжу.

І паспорта в мене поки що нема, бо я тут не приписана. Підкажіть, чи не можна, щоб паспорт мені видали в Рівненській області, щоб я не їхала до Одеси. Адже це далеко та й самій у дорозі страшно. Мені вже й у село страшно їхати через ті гроші. А якщо матиму паспот, чи можна буде грошову допомогу отримувати самій?

З надією і повагою, Женя Б.

Від редакції. Адресуємо звернення Жені у відповідні інстанції. Необхідно захистити права цієї дитини, допомогти знайти їй своє місце в цьому житті.

06.07.2006



Рівне-Ракурс №10 від 06.07.2006p. 
На головну сторінку