Не в грошах щастя...

Скільки Людмила себе пам’ятала, вона завжди кому-небудь заздрила. У дитсадочку - дітлахам, якщо у них було те, чого не мала вона.

- Мамо, а Наталя вчора принесла у садочок таку гарну ляльку - казала: дорога, і в руки нікому не давала. А у мене якась обшарпана, стара.

- Доню, заздрити негарно. Будуть гроші - я й тобі куплю нову.

- Авжеж. А коли ці гроші у тебе з’являться?

Що могла відповісти Софія Миколаївна на докір доньки? Сама її виховує, а зарплата у вчительки початкових класів - звісно ж, яка… Дочка не знала, що мама ще й підробляла, щоб якось звести кінці з кінцями. Умовила директора школи, де працювала, оформити її на півставки прибиральницею. Пізно ввечері, коли нікого у школі вже не було, ходила прибирати. І все заради неї - коханої доньки.

З роками почуття обділеності та заздрість росли в душі у Люди. У школі їй здавалося, що на неї дивляться з презирством через те, що вона не має золотих прикрас, таких як у інших дівчат, модного одягу. Мати з останніх сил намагалася задовольнити забаганки дочки, а тій - все мало.

Після закінчення дев’яти класів Люда заявила матері, що хоче навчатися у комерційному технікумі і швидше “перейти на свої хліба”. Доклавши неймовірних зусиль, необхідні кошти для навчання доньки Софія Миколаївна врешті-решт знайшла: допомогли родичі.

Роки навчання збігли швидко, і “новоспечений” менеджер Людмила почала шукати роботу. Вона прагнула працювати тільки у престижній фірмі. Занурившись у море оголошень, дівчина цілими днями обдзвонювала ті фірми, які, на її погляд, були достатньо престижними. Люда обійшла десятки організацій: то не влаштовувала зарплатня, то шеф здавався якимось занудою, то… Взагалі, тих “то” було багато: адже дівчина була дуже вимогливою. А головна вимога, хоча нікому у світі про це б не сказала, - “підчепити на гачок” шефа.

Хто шукає, той знаходить. В одній фірмі робота її влаштовувала “на всі сто”: немалі гроші, недалеко від дому. Керівник Людмилі також одразу сподобався: дівчину вразило, що обличчя у нього молоде, а волосся зовсім сиве. Це йому дуже пасувало. Він приязно дивився на неї під час розмови, а очі у нього були добрі-добрі. Люда висока, струнка, з гарною фігурою, вочевидь, сподобалася чоловіку з першого погляду.

Так і розпочалася її робота на фірмі, але не за спеціальністю. Директор - Віктор Петрович - прийняв її на посаду секретаря-референта. Щоправда, пообіцяв перевести на посаду менеджера, як тільки з’явиться така вакансія. Робота була неважка, кмітлива Людмила швидко освоїлася. З першої зарплати повністю “поновила” свій гардероб та купила дорогу косметику.

На робочому столі Віктора Петровича вона бачила дві фотографії: вродливої молодої жінки і маленького хлопчика. Та чомусь перша фотографія була у чорній рамці.

Одного разу, коли Люда ввечері збиралася додому, директор покликав її до кабінету. Дівчина помітила, що він чомусь дуже засмучений.

- Вікторе Петровичу, щось трапилося?

- Та ні, Людо, Справи йдуть нормально.

- Але ви сьогодні не такий, як завжди.

- Ти це помітила? Так, сьогодні сумний день: три роки, як пішла з життя моя дружина.

- Я вам співчуваю.

- Ти не поспішаєш додому? Може тебе чекає коханий?

- Ні, у мене нікого немає.

- Ну, тоді сідай, пом’янемо мою дружину. Мені зовсім не хочеться повертатися у свій самотній, порожній дім.

Він поставив на стіл пляшку дорогого коньяку, коробку цукерок. Випили мовчки. Згодом Віктор Петрович, сам не розуміючи чому, розповів Людмилі про своє життя.

- Сина виховує моя мама. Вона живе у сусідній області. Розумієш, дитині потрібна увага, догляд, а я цілими днями на роботі. Кожного вихідного буваю з сином. У мене є великий будинок з усіма вигодами. Та й, взагалі, у мене є все. Немає тільки щастя…

Він замовк. Люда уважно слухала.

- А чому б вам не одружитися?

Будь-яка дівчина погодилася би вийти за вас заміж.

- І ти теж? - якось несміливо запитав Віктор Петрович.

- Не знаю.

А сама подумала: “Це мій шанс”.

З того вечора Віктор Петрович часто проводжав Люду додому. Він віз її машиною подалі від гамірного центру міста. Вони здебільшого сиділи у якомусь затишному ресторані. Давно вже перейшли на “ти”, але Віктор ніби боявся зробити останній крок…

Але все, що мало відбутися, відбулося…

Гучного весілля не було. Вони розписалися у звичайний буденний день. Вдома мати Віктора накрила стіл. Була ще мама Люди. В душі вона раділа за доньку, але водночас якась тривога заповзла у серце. Син Віктора скоса поглядав на незнайому тьотю.

Люда не захотіла більше працювати, пояснивши чоловіку це так: чоловік і жінка не можуть працювати на одній фірмі. Віктор погодився. Нарешті Людмила отримала те, про що мріяла, - гроші, та ще й чималі… А Людині “апетити” ставали все більшими: салони краси, модні бутики, солярій, перукарні. З’явилися друзі, з якими вона весело проводила час у ресторанах, поки чоловік був на роботі.

Одного разу після наради Віктор зненацька відчув, що втрачає свідомість. Секретарка викликала “швидку”. У лікарні поставили діагноз - цукровий діабет, причому у задавненій формі. Лікар сказав, що причиною недуги могли бути як нервове перевантаження, так і стреси.

Ін’єкції приходила робити медсестра, яку він запросив. Тиха, лагідна Лідія Іванівна постійно була біля хворого. Людмила вдома майже й не бувала. Частенько не приходила ночувати. А коли з’являлася, недбало кидала: “Ну, як ти?” А Лідія Іванівна доглядала за ним, як за маленькою дитиною. “Якби не вона, я пропав би”, - часто спадало на думку Віктору. Він не засуджував дружину: розумів, що їхньому шлюбу настав кінець. Тепер Люда, не соромлячись, приводила “друзів” додому. П’янки-гулянки тривали аж до ранку і майже кожного дня.

Грошей ставало все менше, хоча Віктор продав свою фірму. Не соромлячись, Люда вимагала у нього все більші і більші суми. В її поведінці і зовнішньому вигляді з’явилося щось неприємне, вульгарне. Одного разу, коли вона розлючена увірвалася до його спальні і почала знову вимагати гроші, Віктор випадково глянув на її оголені руки - вони були аж сині від численних ін’єкцій. Так, без сумніву, Люда - наркоманка…

- Більше грошей я тобі не дам.

- Ти, жалюгідний каліка, спробуй тільки не дати! - верещала Людмила. - Я тебе “прикончу!”

Все це почула Лідія Іванівна, яка саме принесла Віктору сніданок.

- Може ти хочеш одружитися з цією злидаркою-медсестрою. Я бачу, як вона все крутиться біля тебе!

- Замовкни! - щосили крикнув Віктор. - Геть звідси, щоб я тебе не бачив більше в цьому домі!

Після розлучення чоловік залишив собі тільки будинок і деякі кошти. Все інше перейшло Людмилі. Віктор захотів, щоб мати і син жили з ним.

Одного разу з рубрики “Кримінал” у газеті Віктор дізнався, що його колишня дружина, перебуваючи у стані сильного наркотичного сп’яніння, викинулася з дев’ятого поверху будинку, де мешкала після розлучення. Це сталося напередодні її двадцятого дня народження…