Так легко на душі...

Лиш знизу чути гамір і крики людей. Здогадуюсь, вони, як завжди, кудись поспішають, метушаться. Їхні очі червоні від гніву і від вічного безсоння. Їхні тіла, наче зламані гілки дерев, нахилені вниз, душі спустошені. Вони схожі швидше на примар, ніж на людей.

Вони давно забули про радість, вони не підвладні самим собі. Ними керує час, ними керує вічна втома.

Та вони нас і не цікавлять, в них все одноманітне, всі вони самотні, ніхто із них не хоче висунути свою голову із власного болота і подивитися, відчути ту красу, що бачимо зараз ми. Ніхто із них не чує музику скрипки.

Ми йдемо далі, все гучніше лунає мелодія. Перейшовши на інший бік гори, в надії зустріти ще когось, бачимо тільки скрипку. Хтось так само, як і ми, милувався красою природи, навіть, лишив після себе «слід» у вигляді музичного інструмента. Хтось був, але пішов... Мабуть, покликали люди.

А скрипка продовжує грати, навіть тоді, коли скрипаль забув про неї, навіть тоді, коли запилена...коли одна.

Обережно, щоб не торкатися струн, ми витираємо пилюку, натягуємо міцніше смичка. Я відчуваю її душу, яка весь цей час чекала людського тепла.

Узявши її в свої руки, я пробую грати - виходить! Моя музика лунає всюди, моє серце б»ється в ритм скрипки, і небо стає ближче...

Нас троє: скрипка й ми - я і моя душа. Люди знизу кажуть: «Ненормальна!», а мені добре, так легко на душі.