"А я буду у раю,

Велике свято Пасхи 2006 року. Сидимо на лавочці біля хати й розмовляємо, як і годиться в такий день, про живих та померлих, про світле Христове Воскресіння. У мене це перша Пасха, яку я святкую без чоловіка, тож на душі важко.

- Де ж то поселилася душенька мого Володі, - дещо іронічно розмірковую я.

- Хтозна, - розсудливо відповідає на те моя найкраща подруга Катя.

- Усі ми, грішні, будемо в пеклі у смолі кипіти, - каже сумно мій добрий друг, найстарший за віком із нашої публіки, дядя Вася.

- А я буду у раю! - завжди маючи власну точку зору, інтригуюче випалюю я.

- Не може бути... - дещо спантеличено одночасно зашуміли всі і засміялися.

- Ну, судіть самі: я нікого не вбила, ні у кого нічого не вкрала, нікому не зробила і, навіть, не побажала зла, я завжди готова поділитися останнім, глибоко переживаю чуже горе, завжди нагодую бездомних котиків і собачок - так за що ж я маю кипіти у смолі?

- І то правда, - першим погодився зі мною дядя Вася.

А я миттєво, прикинувши в уяві, що мої достоїнства значно переважають мої гріхи, які милосердний Господь повинен обов’язково простити, ще більш рішуче заявляю:

- Я буду не тільки в раю, а в самому розподільнику!

- А що це таке? - знову всі здивовано подивилися на мене.

- Це щось на кшталт Президентської приймальні. Одним словом, буду душі померлих розподіляти - яку в рай, а яку - в пекло.

- Та ти що, - аж роззявив рота дядя Вася, а інші зачаровано не зводили з мене очей.

- Тільки ви всі добре знаєте, що зараз всюди потрібні хабарі: чи то в лікарню лягти, чи то до вузу вступити. Отож, хто хоче, щоб я після смерті поселила його душеньку в рай, то нехай іще за життя дає мені хоча б десять гривень, - продовжую розважати публіку. Всі дружно засміялися, лише дядя Вася подивився на мене, немов на месію. Отак собі посиділи-відпочили, та й розійшлися.

Пізно ввечері приходить до мене дядя Вася і так схвильовано-радісно говорить:

- Приніс тобі гроші...

- Які, дядя Вася?

- Ну, ті десять гривень, щоб, як умру, душу мою в рай поселила б... Чи, може, мало, то я 20 дам, - виймаючи гроші з кишені, метушиться дядя Вася.

Повірте, шановні, що я від почутого остовпіла - наскільки довірливими і наївними бувають старі люди, як малі діти. Сміючись, пояснила моєму доброму другу дяді Васі, що я пожартувала і, як годиться на честь великого свята, пригостила його.

Цього літа відійшла у далеку безповоротну дорогу добра людина - дядя Вася. Посели, Господи, його душеньку в раю. Він так цього хотів...