Добре, що поїли!

Поїли, взяли візок із продуктами і пішли до машини вантажити продукти. Переклали все у багажник. Тут дружина мене і запитує: «Ключі, права, документи на машину на місці?» (Вона завжди про це питає після того, як ми до батьків без документів на машину поїхали, і нас за 100 км від міста пригальмували даївці - тесть за три години тоді на перекладних устиг туди-назад згоняти за документами!) Я за сумку беруся... А її немає! Поки ми їли, я її поряд на стілець поставив. Потім ми встали, я візок узяв, а про сумку забув. 

Цю «стометрівку» я пробіг, як у фільмах Тарантіно, за два кадри - ось я біля машини, і ось я вже біля столика, за яким ми щойно трапезували. Слід відзначити, що магазин не маленький, і часу відтоді пройшло вже достатньо. 

Край сумки я побачив ще на «підльоті», а поряд прибиральниця. Причому дівчина стояла поряд із сумкою, мов вартовий - по стійці смирно зі шваброю в руках - напевно, вже викликала охорону (сумка підозріла - а раптом там бомба?!) Я сходу підхопив сумку і вальяжно пішов назад, дівчина тільки встигла запитати: 

- Це ваша сумка? 

- Моя, - відказав я, непомітно «обтискуючи» сумку на предмет перевірки її вмісту.

Гроші, на щастя, були на місці. Більше всього мені запам’яталася реакція моєї дружини, коли я повернувся із сумкою до машини (вона, до речі, діловито перебирала покупки й утрамбовувала їх у багажнику): 

- Добре, що ми зайшли поїсти, а то я на голодний шлунок від такого потрясіння просто зомліла б. 

І хоча грошей у сумці було, ну, дуже багато, дружина мені все ж дорожча. І я подумав: «А й справді, добре, а то і грошей не було б, і дружина без пам’яті...»