Крізь роки не згубили раннього цвіту кохання

Село, в якому росли, розташоване неподалік від маленького містечка. Його розділяли річечка у верболозах, неглибокий став, береги якого вкривало жовте латаття. Не раз діти поверталися звідти веселі та щасливі. Особливо гордо Галинка тримала голівку, яку часто прикрашав вінок з квіточок, назбираних разом з Андрійком…

Роки минали. Непомітно дівча стало красунею, на яку задивлялися місцеві хлопці. Лише для Андрія вона була шкільною товаришкою, сусідкою. Вони й далі у вільний час знаходили спільні теми для розмов біля рідної річки. Тепер уже їх улюбленим місцем стала розлога верба, гілля якої інколи було їм за гойдалку. Одного разу зустріч затягнулася. Ясний місяць ласкаво освітив обличчя дівчини, яка захоплено щось розповідала. «Яка ж вона гарна!» – ніби вперше побачив її хлопець. Невимовне, незбагненне почуття зародилося у ньому – і навіть Галинка занепокоїлася, що ж це з Андрієм, який враз посерйознішав.

Відтоді ставлення юнака до дівчини змінилося. Зароджувалося світле, чисте кохання, на яке невдовзі Галинка відповіла взаємністю. Важко було розставатися, коли дівчина поїхала навчатися в обласний центр, а хлопець – у районний. Так чекали того суботнього вечора, свого улюбленого місця біля річки…

Якось Андрій їхав додому у поїзді з сусідом – колишнім однокласником. «Не можеш дочекатися зустрічі з Галиною? Бачив її якось, вистоювала з Петром, обіймалися…», – ніби між іншим кинув той. Слова однокласника приголомшили юнака. Не пішов на зустріч з дівчиною, не знав, що робити. Несподівано для батьків зібрався, кинув на прощання: «Я не можу тут більше жити… Я дам про себе знати».

Як виявилося, завербувався хлопець у Тюмень на нафторозробки. Додому не приїздив. Приглянулася до нього місцева офіціантка: ввічливий, не п’є, гарний на вроду. То заговорить з ним ласкаво, то щось смачніше на столі поставить. Зачерствіла душа юнака піддалася: одружився. Народився син. Вирішив повезти сім’ю в гості до батьків. Вахтовим літаком зробити це було дуже просто. Зраділи батьки. Та Андрій з сумом дивився на сусідську опустілу хату, з якої Галина, як сказали батьки, вийшовши заміж, забрала рідних до міста. Андрій тамував у собі почуття жалю, відчаю. Нічого не поробиш – така доля.

Повернувшись у Тюмень, ніби скинув з душі тягар: вона щаслива… Згодом сім’я у нього збільшилася. Народилося ще дві доньки. Мало би бути все гаразд, тепер міг бути щасливим. Та не склалося. Дружина ставала дедалі жорсткішою, почала заглядати в чарку… Андрій вирішив рятувати сім’ю від поганих звичок, що панували на заробітках. Переїхали в Україну, купили гарну велику квартиру у районному містечку. Ніби вгомонилася дружина. Виявилося, лише на деякий час. І тут знайшлися «подруги», з якими випивала, почала затримуватися допізна, а то й не ночувала вдома. На Андрія звалилося багато обов’язків по догляду за домом, за батьками, за городами. А діти вже виросли, все розуміли. Самі почали «виховувати» матір. Не допомагало. Витерпівши пару років, Андрій вирішив розлучитися. Особливо гостро в його уяві поставали події недавнього пізнього вечора. Він стояв у темній квартирі біля вікна. Раптом під’їхала машина. З неї, похитуючись, вийшла його дружина. Її під руку вів до під’їзду якийсь чоловік. Перед тим вони, ледве тримаючись на ногах, міцно обнялися. «Можливо, аби не впасти?!» – гірко подумав Андрій.

Дорослий син та доньки після розлучення залишилися з батьком. І навіть той факт, що діти відмовились від рідної матері, не протверезив жінку. Жила одна, та не зовсім: марнувала свій час, здоров’я з нетверезою компанією…

Андрій тим часом одружив сина, видав заміж доньок. Працював, бо не звик сидіти, склавши руки. А довгими вечорами виручав комп’ютер. Якось Андрій натрапив на сторінку, що забрала його спокій. «Це, напевно, вона – Галя». Почав шукати відомості про колишню кохану: інше прізвище, сім’я…

А як усе склалося у Галини? Звістка про раптовий від’їзд Андрія – як грім серед ясного неба. Цього вчинку не змогли пояснити навіть його батьки, бо самі не знали справжньої причини. А підлий однокласник, що сам заглядався на Галину, затаївся, нікому не розкриваючи таємниці, яку знав лише він. Як йому з тим жилося?!

Довго виплакувала свої сльози дівчина. Та час, життя мусили гоїти рани. І коли посватався до неї вродливий юнак, перспективний службовець, дала згоду. Можливо, більше розумом, ніж серцем. Воно не могло покохати так глибоко і ніжно, як вперше… Жили, здавалося, добре. Та лише здавалося, бо щось сокровенне стояло на заваді справжньому подружньому щастю. Не було у них дітей, тож чоловік більше пропадав на роботі. Згодом почав приходити напідпитку. З часом здоров’я  дало про себе знати – помер у розквіті літ.

Для Галі стало тягарем перебування у власній квартирі. Хотілося поїхати світ за очі. Згодом опинилася у великому багатолюдному місті, намагалася не згадувати сумних епізодів свого життя, та спогади ятрили душу. Думками опинялася у селі, де виросла і де була такою щасливою! Згадувала непривітні міські вулиці, проводила вечори біля комп’ютера.

…Коли Андрій, нарешті, знайшов Галину, все в їхньому житті перевернулося… Зринули спогади… Навіть ті, перші, коли вони були дітьми.

На сторінках Інтернету поставали й нові, незнайомі сторінки їхнього життя у довгій розлуці. Розкрилася таємниця приголомшливої звістки про, нібито, її зраду. Як вони шкодували про те прикре непорозуміння… Як Андрій картав себе за поспішний вчинок – необдуманий і… фатальний.

Проте зустрічі віч-на-віч боялися. Минуло ж стільки років! Які вони тепер? Як змінило їх життя? Чи впізнають одне одного?

І все ж… наважилися. Це була незабутня зустріч. Її не можна описати словами.

Згодом Андрій та Галина одружилися. Їхньому щастю раділи діти і онуки Андрія, сусіди, односельці, друзі. Вони не згубили раннього цвіту кохання. Лише втратили його частинку, як ота їхня верба, що з плином часу втрачає сухе віття, а весною оживає і пишається новим вбранням до Вербної неділі.