Історія про справжнє диво

Настінний годинник пробив дев’яту вечора. В одній з кімнат невеликого, але доволі ошатного сільського будиночка, горить приглушене світло нічної лампи. В грубці час від часу весело потріскують розпалені дрова. В оселі тепло. Тихо. Лагідний жіночий голос виводить колискову:

– Спи, моя Ірииинка, ма-ле-нька дитииинка…

– Ну, мам, я ж тобі казала: я вже доросла, мені вже аж шість років, я – школярка! – дзвінко і трохи невдоволено крикнула маленька дівчинка, широко розплющивши свої темні оченята.

Мала лежала у своєму ліжку і їй зовсім не хотілося спати. А тут ще й така нагода трапилась: мама знов забула про те, що її Іринка вже зовсім доросла. А це, на думку дівчинки, дуже вагома причина перебити мамину колискову.

– Добре-добре, моя кохана донечка, я весь час забуваю, що ти вже виросла… Пробач мені… – сказала, усміхнувшись, мати Оксана, що сиділа на краю доньчиного ліжечка. – А тепер все, спи… – промовила вона і долонею погладила свою малу по щоці.

Іринка зрозуміла, що мама сьогодні не буде сердитися через її неохоту спати, тому тихо спитала:

– Мамо, а чудеса бувають? Хіба до нас в школу приходив справжній Миколай? Бо Владик сказав, що він не справжній. Що це хтось із дорослих переодягнувся в такий костюм. А ще… Ми з Настею бачили, що у нього з-під шапки виднілося зовсім не сиве волосся… І одягнений він був у сині джинси… – мала швидко розповіла про свої підозри й хитро так подивилася на маму.

– Я не знаю, хто там приходив до вас у школу, бо я його не бачила, – спокійно, з легенькою посмішкою на обличчі відповіла жінка. – Але, повір мені, і Святий Миколай і старенький добрий Дід Мороз є. Насправді, вони не можуть поспіти в один день відвідати всіх дітей у світі, але вони мають помічників – дуже на них схожих, що одягають спеціальний одяг. Можливо, до Вас в клас приходив помічник Миколая.

– Клас!.. Я так і подумала!.. Я завтра всім розкажу!!! – захоплено крикнула Іринка.

– І чудеса є насправді. Щоправда, якщо в них вірити… Повір мені, моє сонечко… А зараз – спи. Бо рано вставати до школи. – мама змовницьки підморгнула Іринці, погладила її по голівці й на мить задумалась…