Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади

– На мольберті своєї уяви я змалювала ваш настрій, вашу поставу, усмішку. На безмежному полотні небес проклала дорогу до вашої душі. Я упізнала вас серед тисяч паломників, які мандрують у пошуках щастя.

Її слова губилися у тиші березневого вечора.

– Знаєш, весно, що таке доля? Це – дерево, яке росте на перехресті мого минулого і майбутнього. Я виливав на нього глеки благодатної води. Але воно опускало віття. Якось спробував воду з цього глека. Вона стала солоною…

Його слова підхопив вітер. Вона повинна почути їх…

– А зараз? Яка на смак вода у вашому глеку? Ви можете загубити дерево своєї долі. Чому ви дивилися на мене з осторогою і недовірою, коли зустрілися наші погляди? Якщо бажаєте, я тихо пройду повз ваше минуле. Ні про що не запитаю. Зупинюся біля майбутнього… щоб йти далі, – шепотіла, наче молитву.

– Ти оманлива, весно. І все оманливе. Ми спізнилися на тисячу років, щоб разом зустрічати березні…

– Ми не спізнилися. Просто, довго йшли одне одному назустріч. Долали втрати, розчарування. Життя, бувало, розливалось, наче повінь. А, може, дали збій небесні годинники…

Вона сподівалася, що він не розгубив останні крихти кохання.

– А якщо випаде запізнілий сніг?..

У його голосі, як завжди, вагання.

– Це – весняний жарт…

Вона сумно усміхнулася…

…Маленька постать віддалялася у густі березневі тумани. Він розгубився. Крок, ще крок… і вона стане недосяжною. Назавжди.

– Весно, зачекай! Самітність стане моїм гріхом. А дні без тебе – пеклом…

Вона обернулася. Він дивився в її очі кольору погідного неба. Зізнався: чекав на цю жінку цілу вічність. І не втримав. Не зумів…

Вона стане птахою і прилітатиме у його спогади. Ніжністю, якої він торкатиметься подумки. Чужим щастям, до якого він буде втікати у снах…