Не питай…

Але, обіцяй, пообіцяй мені, що не питатимеш отого всього, що запитують звично люди. Обіцяй.

Я хочу прожити хоч один день без розмов про вакцини і війни, про курси євро, злотих і долара, про ціни на газ, бензин, нафту і комуналку…

Обіцяй, що не питатимеш як живу, де і за що? Обіцяєш?

Тоді, на нашому місці у той самий час, я чекатиму, ти ж знаєш, я не люблю запізнюватись.

Поки ця осінь ще не догоріла останніми теплими днями, поки так чорно дивиться бузина, наче хоче надиктувати вірша перехожим, а ми всі так спішимо, що не чуємо того шепоту блискучих кетягів дикого куща…

А ти поговори зі мною, що тобі нашіптують молочні тумани, про що світить холодне проміння повного місяця, а що пророчать небу журавлі?

Я ж знаю: ти чуєш і бачиш те все, чого іншим не видно. Тому мені так хочеться знову зустрітись з тобою.

Лиш не питай про мої рани, я їх бинтуватиму сама, щоби ніхто не бачив, не жалів, не стогнав, не дув в мої болі. Не треба. Я зуби зціплю, я крик задушу, я… роздиратиму і зашиватиму сама.

Лиш не питай про моє вчора. Там втома, там страх і поспіх, там нашвидко і неуважно змовлений «Отче наш», там хтось невидимим батогом підганяє стрілки на годиннику, там… там стільки сум’яття. Не питай. Я… сама.

І ще… навіть не запитуй про завтра. Добре? Воно ж таке хитке, таке невідоме, таке плановане і перекреслене… Не питай.

Ти тільки пригости мене келихом якогось міцного терпкого вистояного напою, ти тільки ввімкни легкі мотиви блюзу або джазу, ти тільки говори компліменти мені і осені, і ще… розкажи оті смішні історії, яких ти знаєш так багато, а я сміятимусь і відчуватиму себе легкою, вільною, і… прекрасною. Бо, знаєш, поруч з тобою, я чомусь завжди саме так себе почуваю: невимушено, легко і красиво…

Отак хочу прожити цілий день і вечір з тобою.

А потім, потім, коли залишусь сама в пустій кімнаті, то… вже тоді бинтуватиму рани, здушуватиму сльози, ковтатиму знеболювальне, а поки що… Обійми, поцілуй, одурмань…