Саньок

Саня, Саньок - так називали всі білявого юнака, який, завдяки своїй веселій, щирій вдачі був улюбленцем усієї вулиці. Одним словом - це була молодість, 18 років.

Був початок червня. На зміну спекотним дням приходили такі ж теплі ночі. Гаряче було тієї пори не тільки на подвір’ї, гаряче забилось тієї днини серце і в Санька. Хлопець вперше у своєму житті закохався. І не юна ровесниця стала снитися йому ночами, нею стала молода двадцятип’ятирічна сільська лікарка. Валентина Григорівна несподівано з’явилася у селі і відразу ж в амбулаторію потягнулися люди. До цього вже понад два роки в селі не було лікаря, всі чекали, кого ж пришлють. Проте, ніхто не міг уявити, що це буде гарна, молода дівчина. Одного разу на прийомі у неї побував і Саньок. Здивовано поглядав він на лікарку і на якусь мить ніби провалився в якийсь дивний, блаженний стан. Великі мигдалеві очі притягували, наче магнітом. Валентина Григорівна також зашарілась, сама не розуміючи, що могло призвести до цього.

З того часу доля постійно зводила їх. І при кожній такій зустрічі у Санька тьмарилось у голові, а Валентина, немов дитина, що провинилась, відводила погляд і затамовувала подих, немов боялась, що хтось почує прискорене биття її серця. Та чи сховаєшся від долі? Що мало статись, те і сталось. Саньок і Валентина покохали один одного. І різниця у віці не стала для них перепоною. Лікарка не раз думала собі: “Покинь його! Не зводь юнака з розуму!” На що її серце відповідало: “Не можу, бо кохаю!”

Літо, наче метелик, пролетіло, поступившись місцем осені, яка принесла для кожного з них звістку. Санькові пришла повістка в армію, про що він одразу сповістив кохану. А Валя завагітніла, але не змогла відразу розповісти про це Саньку. “Я відслужу і ми поберемося,” - всоте повторював хлопець, пригортаючи жінку до себе. Валентина ще й досі не могла зрозуміти, як так трапилося, що вона покохала такого молодого хлопця. Серед багатьох залицяльників її серце зробило саме цей вибір.

Згодом листоноша щодня приносив лікарці листи від Санька, в яких було все: сум, вдячність, ніжність... Вона притискала їх до грудей, щоб потім, у вечірній тиші, відписати своєму коханому такими ж гарними словами.

Так пройшло два місяці. За цей час вагітність стала помітною, проте, Валентина так і не наважилась написати про неї коханому, щоразу відкладаючи це на потім. Селом, наче маленькі змійки, поповзли плітки. Новину обговорювали, “обсмоктували” на всі боки. Хтось із жінок одного разу кинув Саньковій матері слова: “А лікарка наша, кажуть, від твого Санька...” Не дослухавши, розгнівана мати забігла в амбулаторію і ще з порога почала вигукувати злі слова: “Я не вірю, що батьком твоєї дитини є мій Саньок. Ти легковажна дівчина, і тобі не вдасться вплутати в цю історію мого сина!” Валя не стала переконувати жінку в протилежному, вона - мовчала.

Напевне, за все в житті треба платити, за кохання також. Біль, сум, розпач - усе змішалось. Потім - лист у районний відділ охорони здоров’я про аморальну поведінку лікарки, відсутність листів від Санька, зменшення відвідувачів амбулаторії - це все призвело до того, що лікарка виїхала з села. Не прийняло її сільське жіноцтво, не зрозуміло. Та хіба вона щось лихе вчинила? Вона просто покохала, а що вже молодого, то - так вийшло. Біжать маленькі струмочки по обличчю, печаль підбирає їх і швиденько плете з них своє павутиння.

Два роки служби пролетіли, як один день. І ось уже Саньок повернувся додому. Мати радіє синові, щасливо поглядаючи на стрункого, красивого юнака. Хтозна, чи забув він лікарку, проте в розмові з ним ніхто не обмовився про неї ні словом. Та щось мучить хлопця. І ось одного разу він зникає з хати, залишивши на столі записку: “Буду через два дні. Не хвилюйтеся”. Саньок поїхав на Черкащину, де жили батьки Валі, щоб з’ясувати, чи правду кажуть, що вона вийшла заміж і щаслива у шлюбі.

Від змарнілої, зажуреної жінки в чорній хустці він почув: “Вона на тебе чекала, синку, на твої листи...” Потім була дорога - найдовша, найболючіша, повна тремтіння і страху. “Пологи були важкі, та чому їм бути легкими, - розповідала матір Валі. - Як ми з чоловіком не намагалися її підтримати, все - марно. Наша кровинка висихала, наче скошена трава на сонці. Валя померла першою, через годину - дитина”.

Свідомість довго ще блукала, доки Саньок прийшов до тями. Безпросвітний морок оселився в його душі. Змарнілий, немов постарілий на сотню літ, повернувся він додому. Мати, глянувши в очі сина, злякалась. Защеміло, запекло материнське серце. “Боже, що я наробила! Пробач мені, сину!” - плакала мати, тримаючись за одвірок дверей.

З того часу пройшло багато років. Вчорашній Саньок сьогодні - поважний Олександр Іванович. Проте, щось з колишнього юнака лишилось у цьому зрілому чоловіку. Зморшкуваті діди можуть дозволити сказати йому, як колись: “Привіт, Саньок!” Він салютує їм рукою і самотньо повертається додому...