Бо такий менталітет...

Розпочиналося все не надто весело. Як виявилося, я боюся літати. Очікування рейсу в “Борисполі” змушувало лякатися й водночас радіти від можливості побувати на морі. Добре, що з двох з половиною годин перельоту половину вдалося проспати, решту часу намагався читати різні буклети та не дивитися в ілюмінатор. Але у голову весь час лізли уривки з фільмів-катастроф. Особливо, коли літак потрапив у зону турбулентності. Втім, вся напруга зникла, коли літак зупинився в аеропорту Анталії. І я зробив перший у житті крок турецькою землею. Швидко пройшли паспортний та митний контроль, придбали візи за 40 умовних одиниць і вийшли за межі льотовища. Представник туристичної компанії, послугами якої ми скористалися, поглянув на документи й відправив до маршрутки. Дві години комфортної подорожі і зупинка біля чарівного готелю. На рецепшині дівчина, мило посміхаючись, причепила нам до зап’ясть пластикові стрічки з назвою готелю й дала магнітний ключ від кімнати 1113.

Номер сподобався: кондиціонер, який я вимикав лише на годину чи дві на добу, телевізор з чотирма російськими каналами, міні-бар з безкоштовною питною водою, сейф за 11 доларів на тиждень і велике ліжко.

Готель вразив архітектурою та простором. У цоколі розташовані сауни, турецька баня та басейн, фітнес-центр. Щоправда, з басейна вже надто тхнуло хлоркою.

Зате до моря було лише 50 метрів, які варто було пройти підземним тунелем. А там - чарівний берег Середземного моря. Вода - солоніша, ніж у Чорному морі, та й чистіша. Купатися - одна втіха.

Сподобалося харчування. П’ять разів на день, так би мовити, офіційно. Хоча можна було їсти увесь час - було б бажання. Не зміг втриматися від спокуси продегустувати місцеве пиво. На смак, як звичайне, але скільки його не пив (5-6 кухлів у день) - ні разу не захмелів. Можливо, через температуру повітря. А вона сягала у вересні - 40 градусів вище нуля.

Прикметно, що всі гарячі страви готували

чоловіки-турки. Жінки лише прибирали кімнати готелю та працювали на рецепшині. На весь готель було 5 барів та 2 ресторани, один з яких - на пляжі. Тому насолодою було лежати на лежаку, пити пиво з місцевими наїдками й тішитися життям.

Вражало ставлення турків до туристів. Всі посміхаються, вітаються, хоч і ламаною, російською, намагаються висловити свою радість. Ми ж мали виявити приязнь до місцевого населення чайовими. У всіх закутках готелю стояли скриньки-скарбнички з написом “чайові”. Такий тут менталітет.

Гіди щодня запрошували на екскурсії: сафарі на джипах, пікнік із риболовлею, рафтинг та інше. Не відрізняючись прихильністю до екстріму, обрали подорож в місто Аланія. Спочатку всіх завезли на місцеву фортецю, яка розташована на горі висотою 300 метрів. Розповідають, що про її неприступність складали легенди. Втім, зараз від неї лишилися лише стіни та купи каміння. Більш цікаво було прогулятися пляжем Клеопатри. Гід зазначив, що римський імператор Марк Антоній подарував цей пляж своїй коханій і замовив з Єгипту 40 тонн піску. Цікавим був спуск у печеру Дамлаташ. Сталагміти та сталактити зі штучною підсвіткою виглядали неабияк цікаво та загадково. Ну, а родзинкою цього туру стало плавання на яхті. Печера піратів, яку імператор Помпей завалив уламком скелі, червона башта, грот закоханих, годування аланійських піраній і купання у відкритому морі. А наприкінці подорожі яхтою - смертельний номер від турка на ім’я Вулкан. Доки наша яхта стояла поблизу печери піратів, цей молодик видерся на скелю заввишки 40 метрів і звідти стрибнув у море. Його повернення на яхті всі зустріли оплесками. А туристам відразу ж запропонували придбати за п’ять доларів диск з музикою, на обкладинці якого - мужнє обличчя Вулкана.

Втім, більше на екскурсії часу витрачати не хотілося. Засмагали під ще гарячим турецьким сонцем.

Київ зустрів нас восьмиградусним теплом і дощем. А ще - півторагодинним стоянням у черзі в “Борисполі”. Бо ми вдома, і у нас такий менталітет.