Жінка відтягувала цей момент до останнього, але цей день настав. День, коли її чоловік пішов на роботу, а вона зібрала речі, взяла свого дворічного сина і пішла з дому до своїх батьків…
Надворі було холодно і вітряно. Ворони кружляли на тлі сірого каламутного неба. Плямою на цій сумній картині вирізнялася мініатюрна дівчина. Вона сиділа на лавці, заховавши руки у кишені. З-під пальта стирчали худі ноги. Дівчині було років вісімнадцять. Вона сиділа на цьому місці вже давно, раз у раз поглядаючи на годинник і озираючись довкола.
Питання глобальне, якщо врахувати, що залишати плід кохання можна тільки для себе. Бо «винуватець» другої смужки неодноразово натякав: жодних дітей. У нього складні стосунки з батьком, з сином від першого шлюбу, з матір’ю цього сина. Так ми і живемо: він боїться і подумати про спільних дітей, а я боюся потривожити його. Але потривожити доведеться: дві блідо-рожеві смужки горять вогнем. Скількох жінок, окрім мене, вони спалювали потребою обирати?
Центр міста. Кафе. Напівпорожній зал. За столиком біля вікна дві жінки. Одна спокійна, друга не стримує емоцій. «Я більше так не можу! – голос у неї тремтить і зривається на крик. Я стаю випадковим свідком цієї розмови. – Ще вчора ми були сім‘єю, а сьогодні на моє місце моститься його коханка. Таке відчуття, ніби стою над прірвою: заплющити очі, крок уперед – і будь, що буде? Можна й так… Але у мене діти! Я мушу спробувати поборотися за свою сім’ю. Допоможи мені приворожити чоловіка…»
Kолись вона думала, що тут гарно. Найкраще. Колись. Коли дерева були великими, їй, маленькій, хмари на небі здавалися середньовічними замками, ставок – чудовим озером, вигін – казковим царством, а курява на дорозі... От куряви на дорозі вона тоді зовсім не помічала. Підбивала її кийочком, виганяючи на пашу рябу однорогу корову, занурювала в теплий пил босі ноги... Тоді ще жива була бабця. Це тепер, коли осінь, холодно, дощ і ні з ким словом перемовитися, її, вже дорослу, чомусь дратує грязюка на дорозі. Хоч чого там перейматися – не в модельних же туфлях, а старим трепам однаково. Та дуже вже хотілося ніколи не згадувати про малу батьківщину, а доводиться жити тут...
Світлана Олегівна засяяла від щастя. Воно, наче медовою хвилею, прокотилося її нутром, знизу від живота до очей, і вилилося в сонячну усмішку, яка засліпила усе довкілля. Назустріч ішов він – Петриковий тато…
Він учив її любити осінь. Тоді вони були підлітками… Колись для маленької Дарусі ця пора року була смачною і чарівною. Мама їздила до міста на роботу. А бабуся Клава збирала яблука, городину. Даруся з огірків-насінників робила кумедні свинки: замість ніг – чотири патички. Замість очей – зернята соняха. Цьому «ремеслу» її навчив сусідський хлопчисько, за що бабуся його висварила. За ногами на городі плентався пес на грізне ім’я Грім. У сім’ї жартували: єдиний господар на обійсті. Клава рано овдовіла. А Дарусин тато повіявся світ за очі. Вже й сліди пропали.
Головний редактор - Конєв В.Л., тел.(098)0565477, (096)3950057
Використовувати матеріали газети "Рівне-Ракурс" можна лише пославшись на "Рівне-Ракурс" (для інтернет-виданнь - зробивши гіперпосилання). Будь-яке копіювання, публікація, чи передрук наступне поширення інформації, що не має посилання на "IРА "Ракурс" суворо забороняється
Партнери 