Фрезерувальник людських облич

Віталій згадує, що почав займатися фотосправою у 16 років. Це були радянські часи, тому побачити найкращі світлини можна було лише у журналі “Радянське фото”. На перших шпальтах цього видання тих часів виднілися лише обличчя членів політбюро, які “взасос” цілували один одного, або портрети передовиків виробництва. Та Віталій знав, що гортати журнал треба з кінця, бо саме там розміщувалися художні фото, вільні від радянської пропаганди. Згодом Віталій закінчив заочне відділення Московського Університету мистецтв, в якому вивчав закони фотографічної композиції. Шліфувати свою фотографічну майстерність йому довелося у вінницькому фотоклубі “Обрій”.

Віталій згадує, що у 80-ті та 90-ті роки, коли розквітав клубний рух, до себе в гості вони запрошували маститих авторів, таких як Сергій Пожарський, Павлас Карпавічус, Євген Комаров, Дмитро Зубріцький, Сергій Бусленко. Тоді фотохудожники намагалися робити чорно-білу фотографію близьку до художньої графіки, виконували монохромне тонування знімків, робили ізогелію. Усі ці прийоми додавали роботами неабиякої відмінності від банального глянцевого зображення. Саме у ті часи Віталій Сіпко оволодів різноманітними технічними прийомами фотообробки, які переймав у різних авторів, та винайшов свій стиль і почерк. На відміну від багатьох фотомитців, які воліють показати щось картинне, прилизане та гламурне, Сіпко малює картини такої буденності, якою вона є. На його зображеннях реальності більше зморшок і мозолів, справжнього сільського життя, аніж лоску та макіяжу. У той час, коли більшість фотографів користується фотоапаратом, аби познайомитись з гарнесенькими дівчатами-модельками, та влаштовує еротичні фотосесії, Сіпко показує усім оголену правду сільського життя. Віталій робить те, що мав би робити справжній фотожурналіст. У вільний час він подорожує селами, спілкується з жителями, робить свої фотонариси. Стосовно пропозицій газетних видань працювати на них фотокореспондентом, Віталій відмовляється з кількох причин. На його думку зарплатня журналістів нині непристойно низька. Та і працювати у постійному пошуку сюжетів не так цікаво, як створювати авторські композиції, коли є натхнення. Тому Сіпко вже довгий час працює фрезерувальником, що його і годує та дозволяє бути незалежним фотохудожником. Такий прагматизм фотографа лишає місцеві видання колоритних фоторепортажів, проте багато шанувальників фотомистецтва бачили фото Віталія у різних фотосалонах світу. Сіпко має безліч нагород, про які не дуже розповсюджується. У 2008 році він отримав одну із нагород рівненського Фотовернісажу на Покрову, і вже наступного року був запрошений до складу журі цього конкурсу. Минулого року здобутком Віталія стала чергова золота медаль міжнародної федерації у бразильському місті Джао, де він вже мав чотири срібні медалі. На відзначеній світлині зображений старий дідусь, який здивовано дивиться догори, куди тягнуться гілки двох дерев. Емоції старого настільки переконливі, що здається, ніби це якийсь професійний театральний актор. Насправді, Віталій вгледів колоритного дідугана у селі, коли насувалася гроза. Митець познайомився з чоловіком, попросив накинути на голову якийсь балахон, і у процесі спілкування літній чоловік, за проханням фотографа, стежив за появою блискавок на небі. Тому зображення емоцій вдалося достовірним. Іншого разу Сіпко “втерся в довіру” до літньої жінки, яка на його фото згорблена йде по стежці з посохом у руці. Слово за слово і жінка почала позувати, проходила стежкою туди-сюди, ніби модель по подіуму. У фотосюжетах вражає сувора реальність і одночасно трагічність, з якою автор робить свої фотонариси. Один з його прийомів - це зйомка ширококутним об’єктивом з нижньої точки. Такий ракурс не звичний для бачення звичайної людини і дещо спотворює перспективу, надає портрету комічності. Але Сіпко стверджує, що саме такими бачать людину домашні тварини коти та собаки. Оригінальність цієї теорії допомагає автору створювати доволі оригінальні сюжети. Колеги дивуються тому, що вони використовують сучаснішу фототехніку ніж Віталій, але його досвідчений погляд робить світлини найколоритнішими.