Благодатне весілля родини Стєбєлєвих

Працівники теркому профспілки Рівненської дирекції залізничних перевезень Львівської залізниці з’явилися на порозі цієї оселі на початку серпня без попередження. Скільки радості було на обличчях подружжя Стєбєлєвих, передати неможливо. Єфросинія Іванівна почала метушитися, від щастя не знаходячи місця, де б можна було посади таких нечастих, але бажаних гостей. Хвороби дошкуляють немолодому подружжю, але вони воліють про це не згадувати, молодшаючи під час спілкування просто на очах.

Але нагода, з якою прийшли до Стєбєлєвих працівники з останнього місця роботи Геннадія Івановича була у сто разів приємніша за зустріч. Нещодавно Єфросинія і Геннадій відсвяткували своє благодатне весілля - 70 років подружнього життя! Вони пройшли нелегкий шлях: війну, голод, скруту, розквіт, занепад - усього вистачало, однак подружжя черпало енергію кохання, яке навіть зараз важко не помітити у їхніх очах. Через 70 років - вони щасливі разом!

Єфросинія Плєсєєва і Геннадій Стєбєлєв познайомилися у далекому 1936 році під час вступних екзаменів до Воронезького залізничного технікуму. Навчалися в одній групі, а більш дружні стосунки між ними зав’язалися лише наприкінці третього курсу. Він тоді був секретарем комсомольської організації технікуму, а молода Єфросинія збирала членські внески. Хлопців довкола молодої, вродливої дівчини крутилося багато. Геннадій тривалий час навіть виконував функцію охоронця, завжди був поряд, але ніколи не ліз із поцілунками. Відзначався скромністю та порядністю. На танцях завжди сидів і прискіпливо спостерігав: чи не чіпляється бува хто до Єфросинії. Після того, як музика замовкала і бажаючі проводити дівчину додому ставали рядами, Геннадій мовчки йшов до гардеробу, брав одяг і чекав. Один лише вигляд хлопця враз охолоджував бажання інших кавалерів до дій і декілька разів його навіть хотіли за це відлупцювати. Весілля молоде подружжя зіграло у 40-му.

Коли почалася війна, подружжя, яке працювало вже у Рівному, якраз чекало на дитину. Єфросинія евакуювалася останнім відновлювальним потягом, а Геннадій залишився в охопленому війною місті. Вона їхала потягом і не знала, що Геннадій останній з усього колективу станції залишав Рівне. Він пішки йшов до Здолбунова.

Вже у вересні на станції Грязі Південно-східної залізниці на світ з’явився довгоочікуваний первісток - син Алефтин. У цей час Геннадій працював у Харкові. Однак, коли почув про радісну звістку - вирішив у будь-який спосіб зустрітися з родиною, для цього 14 днів він безперервно чергував на станції без вихідних. Зустріч дещо затьмарювало поранення, яке чоловік отримав дорогою до коханої, але вона все одно була палкою і щирою. Вже за тиждень Геннадій почав збиратися назад до Харкова. Вирішив, що якщо він сюди добирався кілька днів, то й дорога назад не буде коротшою, і керівництво не зважатиме на нестачу потягів, адже чекає його у вказаний строк на роботі.

Тільки-но хотів виходити з дому, як по радіо оголосили про здачу Харкова ворогам. Спершу Геннадій неабияк розгубився, адже не знав, як правильно вчинити, щоб його не зарахували до дезертирів. Та потім попрямував до міліції, де, перевіривши всі документи, його відпустили. Отак він почав працювати спершу черговим по станції Грязі, потім диспетчером.

Не встиг звикнути до нового місця роботи, як уряд вирішив зробити подарунок армії і вислати комуністичний загін, до його потрапив і Геннадій. Через 5 місяців листування до хати Єфросинії завітав незнайомий солдат. Жінка якраз збиралася на роботу. А тут мама: “Фрося, дай солдату води напитися. Втомився мабуть”. Виходить Фрося із кухлем на вулицю, а це стоїть Геннадій, якого теща просто не впізнала.

Виявилося, що за наказом Сталіна усіх чергових по станціях, диспетчерів та інших залізничників звільнили від проходження служби в армії. У 1948 році родина поповнилася донькою Людмилою. Багато “залізничних” посад змінив Геннадій, аж поки у 1950 році його не призначили заступником голови міськвиконкому.

Стресовими для Єфросинії Іванівни були ті часи. Тодішній голова був старим та хворим, тому її чоловікові потрібно було працювати за двох. Ось і не витримало серце Геннадія Івановича - вперше забрали до лікарні.

На персональну пенсію Геннадій Іванович виходив з посади голови Райпрофсожу Рівненської дороги відділення Львівської залізниці, де працював останні 15 років.

Родина Стєбєлєвих з лихвою виконала свій громадянський обов’язок перед Батьківщиною: була з нею у важкі часи, допомагала відновлювати господарство після війни, розвивати залізничний транспорт і міське самоврядування. Тож працівники теркому профспілки Рівненської дирекції щиро побажали, щоб дорога до їхньої оселі, яку щоразу протоптують діти, онуки, правнуки, сусіди та друзі ніколи не заростала бур’янами.