Покладатися лише на себе

Учора зранку її подруга Людмила народила донечку, а вночі в неї зупинилося серце. Чоловік був у розпачі, боявся взяти донечку на руки і не міг змусити себе глянути на немовля.

Люда просила Марину стати хресною для її донечки, ніби серцем відчуваючи біду. І тепер Марина зрозуміла, що турботи про малечу ляжуть на її плечі.

…Свого часу Людмила поїхала у слід за коханим до іншої частини країни. Життя не складалося: її батьки були проти цього кохання. Дмитро, мешкав у двокімнатній квартирі з мамою, незадовго до вагітності дружини - втратив роботу.

Свекруха пропонувала перервати вагітність, почекати кращих часів. Дмитро мовчки погоджувався. І запал кохання почав розвіюватися. Даремно Люда чекала, що чоловік виявить рішучість і почне відстоювати їхню родину. Підтримала лише її подруга Марина, з якою Людмила познайомилася на виставці місцевого художника.

Марина жила в достатку. Бути сильною і бойовою її навчив чоловік Сергій за чотири роки сімейного життя. Він добре заробляв, мав власну фірму, тому Люда сподівалася, що в разі чого Марина не покине її дитинку. Вочевидь тепер цей час настав…

Марина взяла на себе все одразу: організувала похорони, купила дитячий візок, забрала дитя і завезла у квартиру Дмитра. Знала, що свекруха завжди була чимось невдоволена: квартира замала, невістка надто бідна, пульт від телевізору не у тому місці, але все ж наважилася на цей крок. Щоранку перед роботою Марина заїжджала до манюні, перевіряючи чи вона неголодна.

Одного разу вона побачила страшну картину: мокре дитя надривалося від плачу, кличучи рідну людину, а ніхто не озивався. Діма у навушниках дивився телевізор, а його мама зникла у невідомому напрямку. Марина наважилася на розмову.

- Вона ж твоя кровинка, Дімо. Зрозумій, можна змінити дружину, дівчину, роботу, а діти - це ж на все життя. У неї немає ріднішої за тебе людини, у ній тече твоя кров, у неї колір твоїх очей. Вона плід вашого з Людою кохання.

- Я не можу сам впоратися. Грошей не вистачає… і я не можу.

- Я ж і так все привожу.

- То що тобі тепер у ноги кланятися і цілувати. Легко бути розумною, коли це не твоє дитя.

- Я зроблю вигляд, що нічого не чула. Заїду завтра о цій же порі.

Минув тиждень, а у манюні все ще не було імені. Вона плакала, наче благаючи, щоб її любили. Тільки не бачила, кого можна попросити.

Майже опівночі подзвонив Дмитро.

- Ти можеш приїхати, вона кричить і я не знаю, як її заспокоїти.

- А мама?

- У мами піднявся тиск від її крику.

Марина приїхала. У коридорі стояла сумка зі складеними речами. Дівчинка була, посинілою від крику, на руках у тата. Дімине колихання скоріше нагадувало трясіння від удару електричним струмом.

- Візьми її до себе. Так буде краще для всіх. Я приходитиму, навідуватиму її, а сам я не можу…, - сказав молодий чоловік.

Марина не зчулася, як стояла за дверима з дитиною в одній руці і валізою в іншій.

На ранок дівчинка спала біля Марини. А жінка все думала. Сергій поспішав на роботу.

- Сподіваюся вона тут не надовго, - сказав чоловік, зачиняючи за собою двері.

Власних дітей у них не було. Вони говорили про них, але як про далеке майбутнє, а можливо і наступне життя.

- Твоя мама хотіла назвати тебе Алісою. Будеш Алісою? Ти ще не з’явилася, а вона вже тебе дуже любила. Твоя мама завжди буде з тобою.

Наступний тиждень перетворився на суцільний жах. Навіть у своєму найгіршому сні Марина не могла уявити, що з нею таке трапиться. Чоловік злився без причини, кричав. Його дратувало все до найменшої дрібниці. Недосолений омлет, невчасно зроблена кава, не ті шкарпетки - за все він докоряв Марині й суворо поглядав у бік Аліси.

- Так більше жити неможливо, - почала Марина. - Я розриваюся між тобою і дитиною.

- Ти права, неможливо. Для чого взагалі ти її принесла у наш дім. Вона нам чужа, ніхто. У нас будуть свої діти, Марино. Я не хочу мати у своєму домі чужу дитину.

- Серьожо, як ти можеш так говорити, я не впізнаю тебе.

- Ми молоді, здорові і здатні народити власних дітей.

- А з Алісою що робити?

- Це не мій клопіт, ти її принесла сюди, ти й вирішуй. Залиш десь біля пологового, занеси у дитячий будинок, врешті-решт у неї є батько - хай забирає.

- Я не вірю своїм вухам…

- Обирай - або це дитя, або наша сім’я. Сподіваюся ти зробиш правильний вибір.

Марина не могла вимовити ані слова. Вона й подумати не могла, що близька людина, її коханий чоловік, може бути таким жорстоким. А вранці рішуче сказала, що не може покинути Алісу. За кілька годин побачила у квартирі спаковані валізи з її речами.

- Ти зробила свій вибір. Можеш йти з нею куди завгодно. Я подаю на розлучення, зв’яжуся з тобою, коли будуть готові папери.

Лив дощ. Марина з дитиною на руках стояла під

накриттям супермаркету. У голові і досі все це не вкладалося. Вона зателефонувала Дмитру, з надією переночувати у нього хоча б одну ніч. Він був “поза зоною”. Аліса плакала…

Марина зняла однокімнатну квартиру, і вже через два місяці отримала розлучення. “Як легко кохання перетворюється на попіл”, - сказала Марина, підписуючи папери.

Марина вирішила сховати свої страждання у потаємний куток свого серця. Розум кричав, що час діяти, врешті дістати свій “чорний запас” заощаджень і вкласти їх у вигідну справу, щоб дитина жила у достатку. Роки, прожиті у шлюбі не стали марними. Використавши весь досвід, перейнятий у чоловіка та його зв’язки, Марина заснувала фірму.

Вона знову їздила на авто, тільки тепер купленому за власні кошти. Жила у двоповерховому будинку за містом. Марина зустрічалася з чоловіками, але уникала будь-якого натяку на серйозні стосунки. Вона нікого не впускала в їхнє з Алісою життя. Ще й досі їй боліли слова колишнього чоловіка і вона чимдуж прагнула незалежності, щоб ніхто не зміг диктувати їй свої умови.

Вони зустрілися з Сергієм на дні народження спільного знайомого. Він не зводив з Марини очей. Сергій так і жив у тій трикімнатній квартирі. Зник колишній шарм, бізнес почав занепадати. На п’яти наступали конкуренти і Марина була однією з них.

- Думаєш, стала успішною, можеш гидувати моїм товариством? - з п’яну причепився Сергій.

- Не маю жодного наміру з тобою розмовляти.

Якось ввечері хтось настирливо стукав у її двері. На порозі стояв Дмитро. За п’ять років, що Марина його не бачила, він сильно змарнів. На ньому був старий джинсовий костюм, наскрізь мокре взуття.

Діма жалівся на життя, адже так і не працевлаштувався. Його мама померла кілька років назад, а він, потрапивши в аферу, втратив квартиру. Просив позичити дві сотні гривень.

- А віддавати, коли збираєшся? - поцікавилася Марина.

- Тобі що шкода, хочеш, щоб Алісин батько з голоду здох через тебе?

Отримавши гроші, він пішов геть, навіть не побачившись з власною дитиною. Згодом Марина дізналася, що Діма захопився гральними автоматами, за безцінь продав квартиру. Він з’являвся ще кілька разів, а потім з місцевої газети Марина дізналася, що Діму вбили. Колеги по ремеслу, стверджували, що у нього були величезні борги. Висунули версію, що це справа рук когось з кредиторів.

…Спекотного літнього дня Марина з Аліскою йшли по кладовищу. Дівчинка несла живі квіти - сині волошки.

- Твої батьки тебе дуже любили, просто життя внесло свої корективи.