КУДИ ЙДЕ ВІД НАС КОХАННЯ?

Я звертаюся до тебе, хоча ти вже давно живеш в інших світах… Та лише з тобою я можу поділитися тим, що так ятрить і губить моє серце. Ти не відгукнешся на мій поклик, але я знаю, я вірю, що твоя щира дружба і досі живе на Землі, та неначе крила ангела закриває мене у найважчі хвилини життя.

Так хочеться запитати у тебе, як твої справи, що на душі… Та будь-яка твоя відповідь - лише відлуння далекого минулого… Хоча й не настільки вже далекого: адже 6 років, що минули після твоєї смерті, у порівнянні з людським життям на Землі - це навіть не мить!

Скажи, як можна було так зруйнувати те, що такою працею та любов’ю створили троє близьких по духу та серцю людей? Адже були такими, адже саме ці почуття панували у трьох щасливих серцях - моєму, його, та моєї донечки, що стала рідною йому не за покликом крові.

Пам’ятаєш, як вона стояла біля вівтаря на нашому вінчанні? Маля-першокласник, що тримало у своїх дитячих рученятках святу ікону? Вона, юна Марія, скріпила своїм благословенням мамин шлюб. Вона, а не батьки, була єдиною, чиє неприйняття або дитяча ревність могли вплинути на моє рішення віддати свою долю в руки коханого.

“Ламати - не зводити” - який геній це сказав? І якщо є на світі дурень, котрий у цьому ще сумнівається - шліть його до мене! Мені є чим з ним поділитися!

Навіть, коли тобі здається, що ти лише “перебудовуєш” - не забувай періодично заглядати у свої креслення! Часом, захопившись, можна отримати не новобудову, а лишень потворні руїни… Невже ми зводили замок на піску?

Ні! Не вірю! І ніколи не повірю йому, сьогоднішньому, котрий виправдовує свою зраду з моєю близькою подругою тим, що кохання минуло.

Людство завжди будуть мучити питання: “Куди йде від нас дитинство?”, як і ”Куди поїхав цирк?”. А я для себе на них вже відповіла: туди, куди йдуть від нас вірність та дружба: нікуди! Вони або залишаються з тобою на усе життя, незалежно від кількості друзів поряд, або йдуть від нас назавжди та літають над нами, неначе ангели! Ангели, до яких не торкнутися рукою та не отримати благословення. Адже ангели торкаються нас лише за власної волі…

У тому, нашому з ним старому домі не було ні ремонту, ні каміну, ні усього того, що є у ньому сьогодні. Проте у ньому завжди було місце близьким та друзям, та не було місця обману, зраді та підлості!

А ще кажуть, що з друзів паруються стабільні та люблячі подружжя. Так! Як каже сьогоденна молодь: варіант! Та я і на смертному одрі скажу: варіант, та за тієї умови, що “На початку було Слово…” А Словом була Віра. А на ній трималася дружба. І лишень на пікові - Любов! Ось на цьому фундаменті може стояти “Дім”, котрий будують Він та Вона…

Хіба що трапиться диво та пристрасть заволодіє двома серцями одночасно. І співпаде образ обраного чи обраної з мрією про свою половинку на цій Землі. Та на жаль, це не наш випадок.

Хоча ні, про себе він говорив саме так! “Я закохався у тебе з першого погляду”,- промовляв він до мене декілька щасливих років. Гріх жартувати, та хочеться запитати: “Куди ж дивилися твої очі?”. Тепер мені доведеться забути і те, як вони дивилися, і куди… Адже не завжди лишень в очі…

Цей перехресний вогонь, що палахкотів у наших поглядах, обпікав тих, хто потрапляв у його зону не на жарт. Не в одних очах можна було прочитати: “Хіба такі почуття ще бувають?”

Коли ж я вперше зрозуміла зміст його невипадкових та надто довгих поглядів? Скільки часу пройшло від початку цих невинних залицянь? Підрахувала. Знову та ж цифра 6. Та тільки ще не років, а місяців. І моє сердечко, у котрому вже поселилася наша дружба, мене підвело…

Що це було? Перші дзвіночки? Інфаркт міокарда? Інсульт? Шість місяців закоханості, і розплата - 6 років повільного пекла, у якому згорало таке, здавалося б, “кохання на віка”!

Вже тоді треба було викликати до мене “швидку” з бригадою інтенсивної терапії! Обійшлося б легким переляком без коми та реанімації…

“Сім разів відмір, та один – відріж”. Ти випадком, не знаєш, де різати? Усі шість років стою з тупими ножицями у руках, та усе ріжу, ріжу!!! Спочатку усе, що обплутало навколо себе та нього. Потім довелося, як тій вовчиці, що потрапила до капкану, перейти до “ампутації”. І не знаю, не відаю, що ще мені доведеться ампутувати, котру з пуповин, що давала мені сили та з’єднувала мене з коханим та родиною. А головне, де вони в мені? Знаю, що чим швидше це закінчиться, тим вірніше повернеться у мій осиротілий дім Надія. Надія на те, що “Надія помирає останньою”…

Можливо мої “ракові клітини любові” вдасться видалити? І, на кінець, вірю, станеться неймовірне: злоякісне перейде у доброякісне! Адже трапляються з людьми на Землі дива?

Егей, ви де? Ми вас так чекаємо! Я і моя все ще маленька донечка Марійка. Адже їй так потрібна мама, так потрібен свій, теплий та рідний, веселий та щасливий, яким він завжди був, батьківський дім… Навіть, якщо у ньому тепер лишень одна мама…