Вона має право жити

Це вона у всьому винна, тільки вона і більше ніхто. Жити було несила. Наковтатися пігулок, кинутися під потяг чи зараз стрибнути?.. Юля дивилася на річку. Хотіла, та не могла. Сердечко її донечки ще билося…

Якби Юлі хтось сказав чим обернеться її бурхлива молодість, вона б нізащо не наробила стільки помилок.

Після школи дівчина поїхала до обласного центру здобувати освіту. Красива, юна і така недосвідчена. Міське життя запаморочило голову. Дискотеки, кафешки, перспективні місцеві хлопці. Юля мов губка вбирала у себе цей спосіб життя. Навчання відійшло далеко на задній план. Вона почала палити, для настрою розігрівалася алкоголем у гамірних компаніях, зустрічалася з хлопцем. Від заздрощів вмирала її ліпша університетська подруга.

Замість ранкових пар, Юля відсипалася від нічних посиденьок, закинула навчання і перестала з’являтися в університеті. То й не дивно, що через півтора року її відрахували. Батькам вона нічого не сказала. Кохання всього її життя, Роман, запевняв, що їй не треба ні універ, ні працювати, що життя не варто марнувати на такі дрібниці, треба розважатися, доки молоді, ловити момент. Юля слухала з відкритим ротом. Він був її кумиром, гуру. Лиш Ромка знав, як треба жити. Їй лестило, що на нього закохано дивилися чи не всі дівчата, а він зізнавався у коханні лише їй, своїй Юлеч-ці. І досі робилося млосно від тих спогадів.

Життя справді здавалося таким, як описував Рома. Вона дивилася на світ його очима. “Жити сьогоднішнім днем, а завтра ще потрібно дочекатися, - пропагував молодик. - Треба спробувати все, щоб не шкодувати потім. Такого моменту більше вже не буде”. Юля і не помітила, як почала говорити точнісінько словами Роми.

Згодом парубок почав десь зникати, приділяв їй менше уваги. Вона бачила, що він небайдужий до новенької дівчини в їхній компанії, Лєри. Але ж ні, він кохає лише її. Та навіть коли пара була наодинці, Роман не переставав захоплюватися тією дівкою: “Класна дівчина, ця Лєрка!”. Вона була набагато розкутіша, не червоніла і також проповідувала власну філософію життя. Лєра курила марихуану, з нею почав і Рома. Сьогодні Юля вже не може згадати, коли вперше спробувала наркотики. Це було на одній з вечірок. Вона вже не уявляла життя без Романа і давно перестала самостійно мислити. Їхня компанія помітно рідшала. Марихуана була вже давно покинута. Рома з Лєрою перейшли на важкі наркотики. Юлю ще щось стримувало, але опір тривав недовго.

- Або сідай поруч, або провалюй, - одного разу гримнув на неї Рома. Юля здалася. Йти їй було нікуди.

Життя вже не здавалося таким класним. По квартирі валялися шприци. У Роми часто змінювався настрій, вони мало розмовляли і вже не залишалися наодинці. Юлі ще хотілося зупинитися, доки ця хвиля не поглинула їх повністю, але коханий не чув її.

Дівчині здавалося, що з цим можна покінчити бу-дь-якої миті. Але ця мить відкладалася до кожного наступного понеділка, до початку нового місяця. Поступово все втрачало сенс. Хотілося лише нової дози.

Якось, відкривши двері квартири Романа, Юля побачила на порозі своїх батьків. Вона не знала, як їм вдалося розшукати її у немаленькому місті. Батьки забрали Юлю додому. Власних сил було недостатньо. Вони зверталися до різних лікарів, знахарів, цілителів. Батьки продали все, що можна було аби лише вилікувати доньку від залежності, висмикнути її з ціпких пазурів згубної недуги. Боротьба з цим забрала довгих болючих шість років.

Ромку вона більше не бачила. Від знайомої дізналася, що він перестав навідуватися до їхньої компанії, через наркотики мав величезні борги. Юля шкодувала, але не знала напевно за чим більше: за змарнованою юністю чи нещасним коханням. Було шкода неможливого. Не можна було повернути час назад, не піддатися спокусі. Кохання до Роми тримало її у минулому, не давало остаточно вилікуватися. Юля ще згадувала те безтурботне шалене життя. Проте, чим більше минало часу, тим більше їй здавалося, що це було не з нею, наче в іншому житті, чийсь сон, фантазія, а зрештою, що цього просто не могло бути. Роман розбився на мотоциклі. Юля так і не дізналася про це.

Дівчина згадувала своє пристрасне кохання, розуміла, що майбутнього не буде. Та дорога вела у прірву. Дивлячись на доньку, у матері краялося серце. Через вісім років Юлю знову тягнуло до обласного центру. Але тепер вона вже була іншою, сильною. Вона здобула фах, влаштувалася на хорошу роботу. Незабаром Юля зустріла Антона і після їхнього знайомства зателефонувала мамі:

- Здається, я зустріла свого судженого. Ми вирішили побратися.

Вони почали зустрічатися. Батьки Антона прийняли Юлю, як рідну. Іноді прокидаючись уночі, Юля, плачучи від щастя, заздрила сама собі, у роздумах зустрічала світанок. Антон вдихнув у неї життя. Він був уважний, надійний.

Інтуїція не зрадила дівчині. Антон запропонував їй вийти за нього. Але сумління не дозволяло сказати омріяне “Так!”. Боючись втратити коханого, Юля вирішила розповісти Антону про гріхи молодості.

- Чому ти не сказала про це раніше? - розгубився Антон.

- Боялася… боялася побачити у твоїх очах докір, що ти підеш і більше не повернешся. Антоне, це все у минулому, - переконувала Юля.

…Антон пішов, як вона те і передбачала. Який сенс був у страху, якщо він все одно пішов. Він пішов і забрав із собою свій світ. Тільки б не зірватися, молила дівчина. Стільки років вона боролася за право повернутися до нормального життя. Невже це все - омана? Невже нормального життя більше не буде? Невже воно закінчилося з тієї першої злощасної затяжки марихуани? Чому це трапилося з нею? Сліди від уколів на руках давно пройшли, лише пам’ять і нічні кошмари нагадували про помилки молодості.

Через тиждень Антон з’явився на її порозі.

- Ти кажеш, що це у минулому і я тобі вірю. Ти заслуговуєш на краще життя і я зроблю все, щоб дати його тобі.

Меж Юлиному щастю не було. Більшого було й годі бажати. Вона знову опинилася у казці. Тільки цього разу все було справжнім. Турботливий, найкращий у світі чоловік, плани на майбутнє. Незабаром Юля дізналася, що вагітна. Антон плакав від щастя. Він носив її на руках, кружляв у повітрі.

Нічним кошмарам більше не було місця в Юлиному житті. Вона віднайшла внутрішній спокій, гармонію. Минуле залишилося позаду.

На шостому місяці УЗД показало, що у дитини вада серця. Вони консультувалися у найкращих лікарів, їздили до столиці, але висновок був невтішний. Переривати вагітність було пізно, а патологія ненародженого маляти була не сумісна з життям.

На одному з обстежень Юлю запитали:

- Ви приймали якісь наркотичні речовини до чи під час вагітності?

Юля відмовилася від подальших медоглядів. Всю ніч вона плакала. Вона не могла глянути Антону у вічі. Адже це вона у всьому винна, лише вона. Він повірив їй, дав другий шанс. На них чекало щасливе майбутнє. А він нічого не сказав і вони мовчки їхали додому. Чи звинувачує він її? Що він думає? Чи шкодує, що тоді повернувся на її поріг? А якщо він піде і більше не повернеться? Думкам не було кінця…

Вранці Юля прокинулася. Антон був поруч, дивився на неї, поки вона спала і тримав її за руку.

- Ми народимо цю дитинку. Вона має право жити. Ми боротимемося за неї. Вона повинна знати, що ми на неї чекаємо.

Через три місяці в Антона і Юлі народилася дівчинка. Її підключили до апарату штучного дихання. За перший місяць життя немовля перенесло три операції. Скільки ще їх буде - не знав ніхто. Антон увесь час проводив біля дитини. А Юля не могла. Їй бракувало сили глянути на доньку, підключену до апарату, з десятками трубочок і найголовніше - у всьому винна вона. Чекання було нестерпним. Кожен новий день приносив із собою нові муки та хвилювання. Ніхто не міг сказати, скільки ще це триватиме.

Юля стояла на мосту, дивлячись униз. Хотілося покінчити з усім. Вже не було навіть сил страждати. Юля зупинилася. Через неї її донечка зараз бореться за життя, ще бореться. Вона не має права отак її покинути. Мама буде поруч.