КОЛИ ПРИХОДИТЬ ДО НАС РОЗЛУКА?

Розлука… Чи боюся я її? Думаю, ми з нею вже майже подруги. Я її перемогла! Та чи потрібна вона була мені так невчасно, настільки жорстока та безповоротна? Навіть ти не можеш дати мені однозначної відповіді. Час покаже. Та й він не володіє нашими почуттями, цьогочасними емоціями, гормональними бурями всередині нас, врешті-решт!

“Душа болить, а серце плаче…”. Як це було про мене! Коли плачеш серцем - ліків немає. Лікує лише Любов.

Пам’ятаєш, ти мені колись сказав: “А якщо піти не можна, бо тебе все ще кохають?” Тебе це питання мучило, не дозволяло жити так, як хотіли душа і тіло. Бо у серці завжди були вони - дружина та донька, для яких ти був усім…

І ти жив. Був чоловіком, коханим та батьком. Я бачу, я знаю, що ти залишив після себе хорошу пам’ять. Тебе немає, та тебе усе ще люблять. Ціна, котру ти платив за приборкування себе, норовливого, часом здавалася тобі надто високою. Та повір мені, те, що ти їм дав - незрівнянно більше. І те, солодко-гірке, що було лишень твоїм, що знали лише ти та вона, від цього набувало ще більшої цінності. Навряд чи існувала у світі та вуздечка, котрій у силах було б стримати твою чоловічу жагу до земної Любові. Адже Любов на Землі - то Жінка… А вона така зваблива…

Я досі пам’ятаю той потяг, нас біля віконця, твої слова: “Ось якби можна було зараз зійти з потягу…”. Це навіть більше за змістом, ніж наша суперечка про річку. Пам’ятаєш? Я тобі точно можу сказати: можна двічі увійти в одну річку. Просто треба встигнути, поки не пересохло гирло та не змінилося русло. Бо тоді вже не виправиш, тоді просто не повернеш минулого - жахнешся, коли побачиш, що дно невідоме і ступити на нього моторошно.

Я це пережила. Ні, ще не пережила, та страх і біль були нестримні! Коли “очі в очі”, а погляду немає… Він проходить крізь тебе, ти лишень тінь, крізь яку дивляться і хочуть бачити іншу. І ти розумієш: все, приїхали. Кому виходити? Хто зайвий? Ось вона - Розлука… Ще не вимовлено, ще навіть собі не сформульовано, а у серце ніж уже увійшов… І ні одна реанімація не чекає! Ніхто не викликає “103!”! Там, у думках, інша! Там немає місця милосердю! Там вита дух Любові, що затьмарює розум та почуття…

Вбивство у порівнянні з цим - акт людяності. Двічі бути у ролі одного з учасників драми, та вдруге - на місці “третього зайвого”, навіть для мене занадто…

“Сильна жінка”. Хто знає ціну цьому? Як пояснити, що сил як раз і немає… Є лишень біль там, де повинне бути серце. Де воно колись було… І у душі - лишень вуглини і пекельний жар…

Чуєш, з ефіру лунає пісня Валерія Меладзе? Це про нас…

“Давай залишимося вільними,

І шовк і маски скинемо під ноги собі.

І нехай у вчинках моїх не було логіки,

Я не вмію жити по-іншому!

100 кроків назад, тихо на пальцях,

Лети моя душа, не залишайся.

100 кроків назад - а потягу більше немає.

100 кроків назад, і тихо на пальцях,

Лети моя душа, не залишайся”.

Квітень 2004 р.