Ніна ВЕСЕЛЬСЬКА: “Проблеми ЖКГ мені відомі, як нікому іншому”

Очі людини, про яку нижче піде мова завжди випромінюють оптимізм. Як професіонал, вона впевнено і зважено промовляє кожне слово, фахово і ґрунтовно відстоює власне бачення щодо вирішення тієї чи іншої ситуації. Тривалий час ця тендітна пані була єдиним керівником-жінкою в Україні, яка очолювала обласне управління житлово-комунального господарства. Вона має численні нагороди, шостий ранг службовця та величезний багаж досвіду за плечима. Однак Ніна Іванівна ВЕСЕЛЬСЬКА, голова правління ЗАТ “Еско-Рівне” нікому про це не розповідає. Вона - справжній вулкан енергії, працелюбності та ентузіазму, щиро вважає, що місія людини на цій землі - бути корисною, а здобутки, які вона отримує протягом свого професійного життя, тільки зайвий раз підкреслюють, що обраний шлях - правильний.

- Ніно Іванівно, я знаю, що Ви народилися на Волині. Коли Вам пощастило вперше познайомитися з містом Рівне?

- Я справді народилася у селі Дідичі Ківерцівського району Волинської області. А до Рівного мене привело бажання навчатися, і саме у Рівненському кооперативному технікумі. Після його закінчення я певний час працювала на посаді старшого продавця районного універмагу і саме тоді зрозуміла, що здобутий фах і сфера торгівлі - це не те, чим би я хотіла займатися у житті. Тому я поїхала до Москви, де закінчивши Московську академію праці і соціальних відносин за спеціальністю “Соціальні відносини та економіка праці”, отримала вищу освіту.

- Коли Ви зрозуміли, що галузь житлово-комунального господарства - це ваше покликання?

- Відразу, як ступила на поріг Рівненського обласного управління житлово-комунального господарства, а саме у жовтні 1978 року. Тридцять років свого життя я присвятила саме цьому управлінню, де від посади бухгалтера-ревізора пройшла шлях аж до крісла начальника управління. Згодом, після реорганізації системи управління на державному рівні, Головного управління житлово-комунального господарства. Що відрадно, з 27 областей України, Рівненщина була першою із п’яти регіонів, які підлаштувалися під нові умови законодавства і запровадили досі невідомі правила роботи. Чому? Бо трансформувати систему на місцях було надзвичайно складно. Нам істотно допомагала співпраця управління з обласною владою, районними владними кабінетами, державними підприємствами, і саме через відсутність непорозумінь і дієву підтримку ми показали у цьому напрямку хороші показники.

Саме тому проблеми житлово-комунального господарства мені відомі, як нікому іншому. Це не стосується якоїсь окремої сфери цього величезного комплексу, а усіх без винятку господарств, які регулює ЖКГ: водопровідного, каналізаційного, теплового, житлового, дорожньо-мостового, зеленого тощо. Мова йде про понад сотню діючих на той час в області підприємств і майже десятка тисяч чоловік.

- Зачекайте, пані Ніно, тоді виходить, що ви не лише тривалий час були чи не єдиною в Україні жінкою-керівником такої структури, але й працювали на цій посаді при різних губернаторах, відповідно при різних владах?

- Так. Я дійсно працювала при Миколі Сороці, Василеві Червонію та Віктору Матчуку. А скільки ще посадовців було до цього!? Відверто скажу, що при цьому я жодного разу не відчула на собі певної люстрації. Лише одного разу новопризначений губернатор, не називатиму його прізвища з етичних міркувань, попросив мене однією з перших написати заяву на звільнення. Я погодилася, але візування заяви настільки відтягували, що мені довелося зустрітися з керівництвом і поставити умову: “Або мене звільняють, або я нормально працюю”. І у відповідь почула: “Не морочте голову, йдіть працювати”.

Це жодним чином не говорить про мене, як незамінного керівника, просто на це місце - начальника Головного управління житлово-комунального господарства мало хто наважувався йти працювати.

Мабуть саме тому із 27 обласних керівників того часу я дійсно була єдиною жінкою в Україні, яка очолювала таке різнолике господарство.

При цьому наша область завжди була однією з перших у галузі житлово-комунального господарства, її ставили у приклад іншим регіонам. І у цьому заслуга фахового колективу, який згуртувався довкола.

Пам’ятаю, як у 2007 році Рівненщина отримала чималу суму коштів - десятки мільйонів гривень з державного бюджету на усунення недоліків у сфері ЖКГ. Це - теплопостачання, житло тощо. І кошти, які надходили до Рівненщини, навіть незважаючи на певні внутрішні проблеми, освоювалися стовідсотково і назад до бюджету не поверталися. Тобто, ми проводили реконструкції, будували, займалися ремонтами, і все це під пильним оком правоохоронних та контролюючих органів.

- Чи можна кількома словами окреслити, як саме змінилася система житлово-комунального господарства у період між 90-ми та 2000-ми роками?

- Зміни почалися фактично з жовтня 1994 року, коли вперше переглянули вартість житлово-комунальних послуг для населення України. Саме з того часу тарифи невпинно зростають. Якщо раніше середньостатистична українська сім’я витрачала на оплату комуналки лише близько 4 відсотків свого доходу, то сьогодні має віддати за неї чи не половину сімейного бюджету. І справа не у тому, що підприємства таким чином вирішили заробити на нас. Поступове зростання вартості послуг спричиняють, як не дивно це прозвучить, саме об’єктивні обставини. І у першу чергу це залежить від ціни на газ та електроенергію, які є основними складовими тарифу.

У спадок від колишнього СРСР незалежній Україні дісталася проблема неефективного та нераціонального споживання енергоресурсів. Ми сплачували за комуналку копійки, і нам здавалося, що ціни на енергоносії будуть вічно такими низькими. У той самий час індустріальні країни вже пристосовувалися до зростання цін на паливо, у домівках встановлювали лічильники електроенергії, газу та води, пристрої для регулювання подачі тепла, впроваджували нові будівельні та теплоізоляційні матеріали, шукали нові ефективні способи виробництва тепла та електроенергії.

Варто зазначити також, що в роки існування Радянського Союзу і аж до квітня 1999 року в Україні існувала єдина методика ціноутворення на комунальні послуги, за якої тариф був сумою визначених нормативних витрат встановленої структури при нормативній рентабельності у розрахунку на одиницю послуги.

І в процесі впорядкування ціноутворення, який розпочався у 1994 році, на рівень тарифів почали впливати два основних чинники: зростання вартості енергоносіїв до світового рівня та відміна з другої половини 1998 року цінових дотацій з Державного бюджету.

Додам також, що на першому етапі реформування галузі, відсутність координації дій з боку держави та органів місцевого самоврядування (так зване двовладдя, яке діяло з 1997 року) при встановленні цін і тарифів без врахування реальної платоспроможності населення з одночасним різким погіршенням якості та скороченням обсягів житлово-комунальних послуг призвели до втрати керованості цими процесами.

Згодом ситуація складалася так, що тарифи на житлово-комунальні послуги стали політичним інструментом виборчих кампаній. А це надзвичайно несправедливо стосовно простих людей.

- Тривалий час після запровадження системи субсидій на оплату житлово-комунальних послуг, люди не розуміли самої програми їх нарахування. Чи створювало це колапс для управління?

- При управлінні ЖКГ працював відділ , який займався виключно питанням субсидій. Людей йшло надзвичайно багато: одні - не розуміли закону, інші - ображалися і намагалися з’ясувати, чому саме їм відмовили у наданні субсидій. А закон трактував чимало положень. Наприклад, повнолітні діти мали чи працювати, чи навчатися, чи перебувати у декретній відпустці. Було чимало різних нюансів, які враховувалися при наданні субсидії. І важко було тому, що ця система була новою для розуміння простою людиною. Траплялося багато моментів, що не залажили від самих мешканців, багато членів їх сімей їздили на заробітки, і на обліку у центрі зайнятості не стояли. І люди приходили з питанням: “Як так, мій чоловік поїхав працювати за кордон, бо немає у місті роботи, а я, ледь зводячи кінці з кінцями, не маю права на субсидію?”. Це було справді боляче чути.

Траплялися й інші непорозуміння, адже у певний час на Україні одночасно діяли дві системи: пільг і субсидій. І люди плуталися у цих поняттях, і приходили до нас за роз’ясненням.

- Наскільки важким був психологічний перехід людини до нових тарифів?

- Однозначно важким. Сенс підвищення тарифів, на мою думку, був пов’язаний із тим, щоб певним чином сприяти економії наших ресурсів. Ми все мили під проточною водою не закриваючи кран і не замислюючись, скільки при цьому витрачається води - вона ж вартувала копійки! А коли вже почали зростати тарифи, люди захотіли платити саме за фактично використану кількість ресурсу, і помалу у квартирах почали з’являтися лічильники.

Поступово кількість споживання послуг почала скорочуватися, адже чим вищі тарифи, тим більша економія.

- Але й боржників більше?

- Я б не сказала. Боржники були і тоді, коли ресурси коштували копійки - це у переважній більшості залежить від людини, а не від її платоспроможності. Пенсіонери, які живуть на одну невелику пенсію, завжди сплачують за послуги і є більш відповідальними, ніж деякі заможні люди, які за один день можуть погасити усю свою заборгованість. Є категорія мешканців, які затягують розрахунок з іншою метою. Всі пам’ятають, як уряд прийняв рішення, що заборгованість можна гасити за рахунок заощаджень, які мали на книжках. У цьому також є соціальна несправедливість. Люди, які вчасно платили і розраховувалися, не мали боргів, не могли використати ті кошти. А люди, які накопичували борги, розраховувалися відразу. Згодом знову прозвучала заява на урядовому рівні про повторне проведення тієї процедури. І населення почало спеціально накопичувати борги для того, щоб використати кошти, які залишилися у них на ощадних книжках.

А між тим, вийти із того стану, коли заборгованість величезна, стає дедалі важче. Методи впливу є, наприклад, та сама реструктуризація боргу, однак про це чомусь повсякчас забувають.

При цьому, комунальні послуги вже ніколи не будуть безкоштовними. Адже у підприємствах, які надають послуги, працюють трудові колективи, які мають годувати свої сім’ї, відповідно, отримувати заробітну плату. А це робота не з легких. У сніг, дощ, вони стоять мокрі у канавах, траншеях у гумових чоботях і працюють, усуваючи неполадки. Потрібно бути справжнім патріотом своєї справи для того, щоб працювати у цій галузі. І відрадно, що саме у сфері ЖКГ випадкових людей не буває: вони працюють цілими династіями до самої пенсії. Саме тому я вважаю їх патріотами, за бажання приносити людям комфорт і затишок у домівки, навіть незважаючи на власні інтереси.

- Чому тоді у 2008 році ви залишили свою посаду і пішли працювати до іншої структури?

- Незважаючи на досягнення мною пенсійного віку, мені продовжили державну службу, але в останні роки настільки важко було працювати, що я вирішила не чекати терміну, а звільнити це місце для наступника. Допомогла підшукати кандидатуру, і як могла поділилася тим досвідом, який здобувала протягом 30 років роботи. Навіть сьогодні я не тримаю свої знання у собі й охоче допомагаю тим, хто до мене звертається. Я підтримую хороші стосунки зі всіма і допомагаю на скільки це можливо.

На посаду директора ДП “Водоканалсервіс” мене призначили 1 листопада, а вже за два місяці перевели до “Рівнеоблводоканалу” заступником директора з економічних питань.

- За час своєї професійної діяльності ви отримували багато різних нагород. Як ви ставитеся до них: це для вас логічне завершення справи, стимул працювати чи знак наполегливості?

- У будь-якому випадку я ними не хизувалася і не пробивала дірки у лацканах своїх піджаків. Але я ніколи не зупиняюся на досягнутому.

- Мабуть саме тому сьогодні ви голова правління ЗАТ “Еско-Рівне”.

- На початку 2009 року, коли Володимир Хомко став міським головою Рівного, він запропонував мені очолити це підприємство. Цього, до речі, я ніколи не приховувала.

Ми співпрацюємо з ПРООН і вже добігає логічного завершення пілотний проект, який розпочав свою роботу у 2002 році. В цілому ЗАТ “Еско-Рівне” було створено саме на виконання цього проекту, виконавчою агенцією якого є муніципалітет міста Рівне. За період реалізації його ми впровадили енергоефективних заходів на загальну суму 5 мільйонів доларів. Були реалізовані десятки різних за масштабами технічних проектів.

Якщо обчислити економію, яку вдалося досягти за ці роки, то вона досягла 11 мільйонів тонн умовного палива, а це - 9,5 млн. кубічних метрів газу. Зважаючи на зміни у цінах, тільки за 2009 рік вдалося зберегти близько 6 мільйонів гривень лише по економії блакитного палива. Крім того, вирішувалися соціальні та екологічні проблеми міста й області. За рахунок закриття нерентабельних котелень вдалося скоротити викиди забруднюючих речовин в атмосферу на 42 тис. тонн. А між тим, одна тонна скорочення викидів коштує в середньому 8 євро.

- Яка ж основна роль “Еско-Рівне”?

- Реалізація, фінансування і впровадження під ключ усіх енергоефективних проектів. Що цікаво, повернення інвестицій відбувається відповідно до фактично отриманої економії. А за рахунок коштів отриманих від оренди обладнання ми маємо можливість впроваджувати інші енергоефективні проекти. Тобто проходить певне рефінансування інвестицій, що дає можливість реплікації нових проектів.

І що важливо, у ЗАТ “Еско-Рівне” працюють фахівці високого класу, на яких я завжди можу покластися.

- У Вас надзвичайно складний графік роботи, як ви витримуєте такий темп життя?

- Не замислююся про це. Щось зробила, і без зупинки та перепочинку продовжую працювати. Я просто хочу бути корисною і не можу сидіти склавши руки. Хочу бути серед людей.

- Чи не є це основним лейтмотивом того, що ви одна із небагатьох жінок з команди Володимира Хомка, який оголосив про свій намір боротися за крісло мера і провести до рад своїх людей під стягом політичної партії “Всеукраїнський патріотичний союз”?

- Так, адже Володимира Євгеновича я знаю не один десяток років. Я бачила його в роботі з різних боків, на різних посадах, ми завжди підтримували хороші стосунки, радилися щодо певних питань. Я бачила цю людину як принципового керівника, який ніколи не кидав слова на вітер. Якщо він давав завдання своїм підлеглим, то обов’язково контролював їх виконання. Обов’язково! І зважаючи на його досвід, знання, людяність і водночас принциповість, велике бажання багато зробити для нашого міста, я зрозуміла, що ми повинні працювати разом, в одній команді. Відрадно, що навколо нього згуртовуються люди з тими ж думками, настроєм і бажанням. Коли він розповідає про нові проекти, його обличчя світиться щастям, бо він живе цією роботою. І я щаслива бути поряд.