Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №467 від 23.09.2010p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#Невигадана історія

ОТРУТА

ОТРУТА

Це було давно, але старі люди ще й досі пам’ятають цю приголомшливу історію. Іван і Лукира прожили у парі майже десять років. Обоє працювали у колгоспі. Він - конюхом, вона - дояркою. Важкої праці не цуралися, тому повагу і шану серед людей мали. У біді і в радості завжди були поруч. Дітей у них не було. Жили вдвох. З роками сімейне життя втрачало свої барви. Спільну мову дедалі все важче було знайти. Обоє з кожним днем занепадали духом, бо ж надія мати власних дітей віддалялася від них щомиті. Тому, напевне, цей факт став визначальним у цій родині.

Одного разу, удосвіта до Лукири прибігла сусідка. У печі ще палахкотів вогонь, а у хліві ревла голодна худоба.

- Заспала, мабуть, сьогодні? - здалеку почала Ольга.

- Ой, ні, - ледве почувся голос з вуст Лукири. - Цілу ніч очей не зімкнула. - Промовивши це, опустила додолу голову.

- А Іван чого не допомагає? - не відставала сусідка.

Лукира не відповіла. По її змореному обличчі задріботіли сльози.

Побачивши, що жінка плаче, Ольга все рівно повела далі:

- Значить, знаєш усе.

- А що тут знати! - не втрималася Лукира. - Уже все село знає, що Іван мій у Гальки Федорової днює і ночує. А сьогоднішню ніч, де, гадаєш, він провів?

Ольга мовчала і тільки важко сопла. У такому стані вона ще ніколи не бачила свою сусідку. Тому тихенько вийшла з хати, залишивши жінку наодинці з бідою.

Іван повернувся додому лише на другий день.

- Здоров, була, жінко! - ще з порога загукав до Лукири.

Та нічого у відповідь не почув.

- Не хочеш говорити, то й не говори. Не треба буде слухати, - ніби жартував. А тоді кинувся до печі шукати їсти.

- Я для тебе не варила, - глухим голосом мовила жінка. - Хай тобі Галька варить.

Іван нічого не відповів. Походив по хаті, позаглядав по шухлядах, та й подався геть.

Аж під вечір прийшов до Галі, та й почав жалітися, що жінка про нього вже й забула, і говорити не хоче, і їсти не варить.

- Була б я хазяйкою у твоїй хаті, - мовила до нього Галя, - я тобі і пиріжків напекла б, і вареничків зліпила б, і кулешику з галушками наварила б, а так куди ж ти мене поведеш? До Лукири?! Будемо вдвох у твоїй хаті поратися! - аж засміялася.

- Нічого, - говорив Іван. - Я щось вигадаю.

- Доки ти будеш думати, то волосся на голові посивіє. На краще ось це, - і ткнула в руки чоловіку якийсь вузлик. - Дай напитися цього зілля своїй Лукирі, і вона більше не буде стояти у нас на дорозі.

Тремтячою рукою Іван узяв те зілля і далеко заховав його під сорочку.

Незабаром страшна звістка прокотилася селом - померла Лукира. Багато балачок тоді було. Одні говорили, що не витримала такого життя, бо ж чоловік зраджував, інші ж доводили, що сама себе звела зі світу, бо ж сусідка якось бачила, як перед смертю вона мучилася і щось марила про отруту. Та ніхто не відав правди.

Іван вів себе, як і всі чоловіки-вдівці: плакав, просив вибачення та молився за її душу. Своє “горе” він намагався втопити у пляшці. Захмелілого чолов’ягу можна було побачити скрізь.

Сусідка Ольга не раз наставляла його на іншу дорогу.

- Побійся Бога, Іване, що це ти з собою робиш? Жінка померла, і сам скоро згинеш. Забирай уже ту Галю та хазяйнуйте помалу. Лукири не повернеш, а от господарство твоє ще зберегти можна.

Незабаром, ніби послухавши пораду сусідки, Іван привів у свою хату Гальку. Про біду чоловік відразу забув. Ніби Лукири на цім світі взагалі не було. З кожним днем щоки у Івана наливались рум’янцем. Вилюднів чоловік, погарнішав, почав господарювати. Та не довго продовжувалося солодке життя Івана. Згодом запримітив, що Галька не так стала ставитися до нього, як раніше. “Не та розмова, не тії слова”, як співається у пісні, не приголубить так, як колись.

- Чи не захворіла ти, Галино? - питав у неї Іван. - Бо змарніла дуже. Помутніли очі твої, уста, ніби оніміли.

- Не хвилюйся, чоловіче. У мене все добре. То пора якась недобра прийшла. Скоро все минеться.

Галя, мов у воду дивилася, для Івана і справді скоро все минулося. Бо, прийшовши одного разу додому, побачив, як його Галька із кумом Павлом у сінях обіймається. Все тоді чоловіку стало зрозуміло. Та щось голова стала, наче з каменю, все хилиться та падає з плечей, руки й ноги, мов підкошені. У очах посіріло і стало все таким далеким. Тільки розум був ще той. Іван впав на ліжко і застогнав. Галя крутилася, як білка біля нього і примовляла: “Скоро все пройде. Ось випий ще трішки чаю.” Він спраглими вустами потягся до склянки. Івану запекло у горлі, почало різати в животі. В очах стояв густий туман. Зрозумів тоді чоловік, яким чаєм уже другий день поспіль поїть його Галька. Згадав, як сам колись поїв свою Лукиру, як вона мучилася та проклинала їх обох, і в яких муках покидала цей світ.

- Прости мене, Господи, - стогнав Іван, - за той гріх, за ту смерть, що каменем лягла на мою душу.

Галя з Павлом стояли і мовчали, а Іван продовжував далі.

- Не вини себе, Галю, що зтруїла мене. Це плата за всі мої гріхи.

По неголених щоках тяжкохворого чоловіка покотилися сльози. Перед ним промайнуло все його життя. З долею не пожартуєш. Що зробиш ти, такою самою монетою тобі і віддячать. Він поклавши праву руку на серце, глухо промовив: “Прости мене, Лукиро, я вже йду до тебе.” Іванові очі закрилися навіки. Вся правда про дві дивні смерті залишилися з Галькою та Павлом. Тепер вони мали нести увесь той тягар крізь своє життя.

А коли несли труну селом, то тільки й мови було, що забрала Лукира Івана до себе, бо ж гарною пара була. Та ніхто не відав правди. Ніхто не знав, що гірка отрута забрала їхні життя.

23.09.2010Василь ТИТЕЧКО



Рівне-Ракурс №10 від 23.09.2010p. 
На головну сторінку