Вікторія Гребінець: «Ми самі повинні забезпечити для своїх онуків чисте, здорове життя»

Між тим, у Рівному, в Україні, та й за кордоном, куди також експортується продукція меблевого виробництва під торговою маркою «Віка», її знають насамперед як успішного бізнесмена, підприємливу людину, котра якщо береться за справу, то робить її якнайліпше. Достатньо просто відвідати її салон меблів, що в Рівному на вулиці Поповича: більшість моделей інакше як шедеврами мистецтва і назвати не можна. Втім, приводом до написання цієї статті послужила аж ніяк не реклама: Віка (так називають її близькі люди) вважає, що найліпшою рекламою є якість, до якої вона завжди прагнула. Вікторія Гребінець привертає увагу саме як особистість: яскрава, цілеспрямована, енергійна. А «розкрилася» вона в непростих обставинах, які спричинила «боротьба на барикадах» за чисте середовище для людей, що мешкають поряд.

Втім, про це трохи згодом. Розмова кореспондента «РР» з пані Вікторією розпочалася із спогадів про те, як виник її бізнес, справа, якій віддала чотирнадцять років життя.

- За освітою я інженер-будівельник, - розповідає Вікторія Федорівна. - Закінчила Водний за спеціальністю «водопостачання і каналізація». Працювала декілька років у славетному господарстві «Зоря комунізму» (нині агрофірма «Зоря»), затим стався розвал Союзу і… Наше життя тоді круто помінялося. Я щиро повірила в ідеали Руху, навіть стояла разом з усіма в знаменитому ланцюгу за Незалежність України. Ми прагнули свободи і досягли її. Але дуже швидко з'ясувалося, що свобода як така ще не гарантує людині гідного життя. Його треба було будувати самій, ціною власних зусиль. Чому обрала саме меблеве виробництво? Причина банальна: мені дуже хотілося обставити свій дім красиво, по-сучасному, а… із зарплатою інженера про це навіть і мріяти не можна було. Отож, знайшла людей, які знали, як і що, знайшла приміщення для роботи (звичайнісінький підвал!..), позичила гроші на матеріали і…

- Але ж ви нічогісінько не знали тоді про виробництво меблів!..

- Я вважаю, що будь-яка людина, яка поставить для себе за мету опанувати якусь справу, може цього досягнути. І для цього зовсім не обов'язково поринати в тонкощі виробництва - достатньо знайти гарних спеціалістів, оточити себе людьми, які дивляться на серйозні речі так само серйозно, як і ти. Стати менеджером у повному розумінні цього слова. Ми разом вчилися, разом долали труднощі, разом шукали вихід із численних складних ситуацій, утверджували свою продукцію на ринку. Результат ви бачите.

- Пані Вікторіє, наскільки я розумію, коло ваших інтересів не обмежувалося одним лише виробництвом?

- Усвідомлення того, що в нашій країні потрібно щось міняти, справді, прийшло до мене не одномоментно. Я працювала довіреною особою кандидата в депутати обласної ради (не буду називати його прізвище, хоча нині це всім відома особа). І щиро вірила, що коли такі люди прийдуть до влади, в Україні все зміниться на краще. На жаль, цього не сталося. Посівши керівні крісла, новоспечені депутати начисто забули про свої передвиборні обіцянки. Насправді, вони не були щирими в своїх діях, а відстоювали лише власні потреби. Після того я надовго втратила інтерес до політичної діяльності. Тим більш, що свою справу розвивати було дуже й дуже непросто. Ті, хто торгував, перепродуючи плоди чужої праці, процвітали. Ми ж, виробничники, страждали від нещадного податкового тиску, нас душили численними перевірками, залякували санкціями. Дійшло до того, що в незалежній країні, ідеали якої ми відстоювали, стали нормою брехня, корупція, тотальна фальш. Режим Кучми нас усіх просто дістав!..

- І тоді ви рушили на Майдан…

- Я дійсно щиро, всім серцем повірила в ідеали Помаранчевої революції. Пам'ятаю, з яким піднесенням ми з чоловіком дивилися репортажі з Майдану. Ми так раділи, що нарешті наша країна очиститься від бруду і неправди, що в ній запанують справедливість і мир. Що ми станемо, врешті-решт, однією з європейських країн, де всім людям гарантовано конституційні свободи і права. Я неодноразово перераховувала кошти на рахунки Майдану, вірячи всім серцем, що допомагаю благородній справі. Але… згодом настало розчарування. Ні, я чудово розумію, що не можна за місяці змінити те, що накопичувалося роками. Життя показало, що владу в нашій країні знову опанували не ті люди. Вони зрадили наші інтереси, інтереси тих, хто за них боровся і зробилися… ну геть такі, як їхні попередники. Хоча б такий факт візьміть. Одна з героїнь революції Юлія Тимошенко, будучи прем'єром, запровадила для нас, підприємців, 32-відсотковий податок у Пенсійний фонд. Про обіцяне зменшення податкового тиску всі також забули. І що? Підприємці й далі змушені з усіх сил викручуватися, щоб якось зводити кінці з кінцями. Про те, щоб розвивати виробництво відповідно до сучасних технологій, модернізувати його, і мови нема. Як-то кажуть, не до жиру, буть би живу. Втім, я не про це хотіла сказати. Найбільше мене непокоїть, що переважна більшість владців розпоряджається цією землею так, наче прийшла в гості. Занепадає мораль, розкрадається народне добро, зрештою, нищиться середовище, де ми всі живемо! Ми б мали бути турботливими господарями на землі, де народилися, а поводимося, як варвари.

- Вікторіє Федорівно, віднедавна ви стали на чолі екологічного руху в регіоні, більше того, «засвітилися», як активна учасниця мітингів та зібрань. Що спонукало вас до цього?

- Відверто? Випадок. Я народилася і постійно мешкаю в селищі Клевань Рівненського району - чудесному курортному містечку, оточеному прадавніми лісами. І одного дня до мене в кабінет зайшла ціла делегація місцевих жителів. З відчаєм і тривогою люди просили допомогти. Мова піде про нафтобазу, яка віднедавна функціонує на території нашого селища. З її резервуарів постійно, з певною періодичністю, з'являються випари бензину. В які тільки інстанції не зверталися мої земляки, на них ніхто не зважав, - йдеться ж бо про великі гроші. Була надія на політичні сили, - тих же «зелених», - але й вони їм не допомогли. І тільки партія «Третя сила», членом якої я віднедавна стала, надала клеванцям свою підтримку. Втім, наша боротьба триває й досі. Не так-то просто виявилося довести нашу правоту.

- А ви впевнені, що маєте рацію? Адже свого часу саме депутати Клеванської селищної ради дали дозвіл на спорудження цього об'єкта.

- Як могли депутати селищної ради дати дозвіл, щоб на місці чудового дубового лісу першої групи лісового фонду України, на трьох з половиною гектарах землі був збудований такий небезпечний об'єкт?! Як могло статися, що нафтобаза знаходиться в центрі селища, поблизу церкви і залізниці?! Я переконана, що депутатам не сказали всієї правди. Так, їм пообіцяли, що будуть робочі місця. На нафтобазі нині працює невелика кількість людей, хоча на такій території могло б розміститися підприємство, яке б забезпечило роботою 100-200 чоловік!.. Справедливості ради слід сказати, що пізніше наші депутати, дізнавшись, яким чином були отримані дозволи на будівництво нафтобази, скасували своє рішення. Але це відбулося постфактум, коли вже будувалася друга черга складу світлих нафтопродуктів. І якщо ще й вона ввійде в експлуатацію, тоді нам узагалі не можна буде тут жити.

- Пані Вікторіє, для того, щоб оприлюднювати в пресі подібні речі, у вас мають бути вагомі докази.

- Будь ласка! Коли я ознайомилася з висновком екологічної експертизи обласного управління екології щодо викидів забруднюючих речовин нафтобазою, мене охопив жах. Чорним по білому там написано, що за 2004 рік від стаціонарних джерел забруднення, тобто від резервуарів, в атмосферу було викинуто 27,2 (!) тонни сумішей забруднюючих речовин. А цими отруйними речовинами ми дихаємо вже два роки!.. У ситуації, що склалася, я просто дивуюся байдужості влади, яка абсолютно не зважає на боротьбу людей за своє життя. До мене, як до президента організації «Екологія і світ», постійно надходять звернення від клеванців, у яких йдеться про різне погіршення стану здоров'я людей за останні два роки. Ми пов'язуємо це тільки з екологічною ситуацією, яка склалася в нашому селищі.

- Пані Вікторіє, ви, таким чином, прийняли рішення балотуватися кандидатом у депутати обласної ради, - для того, щоб…

- …Щоб отримати реальні важелі для боротьби за чисту землю, на якій ми всі живемо. Я народилася в Клевані і нікуди не збираюся звідси виїжджати. Я хочу, щоб мої діти та онуки могли тут жити, - без хвороб, без проблем. Саме тому найголовнішим у моїй програмі є екологічна безпека середовища, де всі ми мешкаємо. Для порівняння: більшість програм інших кандидатів пропонує збільшити фінансування медицини. Тобто, має на меті боротися не з проблемою, - адже саме несприятливе середовище є причиною більшості наших недуг, - а з її наслідками. Зрозумійте, що біди, від яких ми намагаємося застерегти сьогодні, завтра постануть для українського суспільства страшними проблемами.

- Те, що в Україні далеко не все гаразд з екологією, визнають усі.

- Так. Нещодавно увесь світ облетіла звістка про страшну пожежу на нафтовому терміналі у Великобританії. І це при тому, що рівень дотримання вимог безпеки в Європі набагато вищий, ніж у нас в Україні. Насправді, ми постійно живемо в небезпеці, психологічний, моральній і екологічній. І мова тут не тільки про підприємство, яке отруює нам життя. Вкладаючи значні кошти в сучасні технології, власники переважної більшості підприємств ніяк не зважають на безпеку середовища. Маємо і викиди шкідливих речовин у атмосферу, і стоки, що потрапляють у річки, і неякісно очищену воду і… Іноземні інвестори, яких так чекають у нас в Україні, насправді вкладають кошти для того, щоб мати дешеву робочу силу і дешеві природні ресурси. На природоохоронних технологіях вони, як правило, економлять. Вони аж ніяк не думають про добробут нашої країни. Про це маємо подбати ми всі. Я докладу всі свої сили, аби достукатися до сердець людей, домогтися належної реакції від владних структур і врятувати землю, на якій ми живемо, від небезпеки. Адже, по суті, ми стоїмо на межі екологічної катастрофи.

- Отже, ваша мета?..

- Ми маємо забезпечити для себе і для онуків наших чисте, здорове життя.