“Будь прокляте таке життя і все на світі!”

Він на той час уже працював, побувши перед тим декілька місяців учнем токаря в місцевій “Сільгосптехніці”, а вона навчалася у професійному училищі. Обоє були твердими “середнячками” у школі і могли претендувати на вищу сходинку освіти, але відсутність віри у себе, небажання виїжджати з села, а може просто звичайні лінощі, спонукали задовольнитися найменшим. Від армії його звільнили за станом здоров’я, отже, нічого не стояло на заваді до майбутнього щастя. А що вони будуть щасливі, не сумнівалися обоє.

А що б їм могло завадити? Його батьки в життя сина не втручалися: не хоче вчитися - не треба, хоче одружуватись - нехай, поки не розпився та не розгулявся. Її батько (мами на той час уже не було в живих) відмовляв, але ж хіба вона когось слухала? Залишившись без мами у десять років, привчена до жалощів з боку родичів, які намагалися ні в чому не відмовляти обділеній материнською ласкою дитині, вона звикла домагатися виконання своїх нехитрих забаганок. Нові джинси, нові чобітки - далі цього її фантазія не працювала:

- Тату, мені треба джинси...

- Так тільки ж купили недавно!

- Ну, купили. Але зараз з’явився новий фасон...

- Та той фасон щотижня з’являтиметься!

- Отак завжди! Всі все мають, а я... А в мене...

- Ну, чого саме в тебе менше, ніж в інших? Чого твоя Тетянка має більше від тебе? Та вона й того не має. Хіба ж я не бачу, в яких чоботях бігає...

- Правильно, у Тетяниних батьків, крім неї, ще троє менших! А я у тебе, можна сказати, одна!.. Була б мати, я б усе мала...

Остання фраза була, ніби паролем для її капризів. Одягнутися, підфарбуватися і на танці - от і весь спектр бажань. Заміж у 18 років, щоб не слухати нудних батькових повчань. Заміж! Жити так, як сама хочеш, а не так, як усі вони кажуть. Чомусь тоді не думала, чи це вдасться...

Весілля було гучним й багатолюдним. Горілки випили декілька бідонів, з’їли кабана й телицю, не рахуючи дрібної птиці. І вона - в білій фаті, і він - у новому костюмі... І золоті обручки на пальцях... Мрія дала себе піймати...

А далі почалося життя. Те саме спільне життя, про яке вони мріяли. От тільки складалося воно чомусь якось не так. Їм здавалося, що житимуть, як самі хочуть, а виходить, мусили жити, як усі. Ну, чому так? Чому не можна жити так, як хочеш?! Гроші, гроші, гроші... Не встигнеш заробити, вже немає... Ні, щоб купити те, що хочеш, мусиш рахувати, щоб вистачило на хліб, до хліба, а як вирахуєш усе потрібне, то на бажане вже нічого не залишається...

Встигли пожити і у його батьків, і у її (батько привів до хати жінку), але скрізь було мало місця. У нього був старший брат-алкоголік, який у п’яному дурмані любив помахати кулаками, а в неї удома не складалися стосунки з мачухою.

- Прийшла в мою хату і буде командувати, - жалілася всім, чомусь забуваючи, що батько ще живий і хата таки належить йому...

- Буде таки по-моєму! - не соромилася влаштовувати справжню істерику з наймен-шого приводу. Ніколи не зав-давала собі клопоту замислитися, чи завжди виходило на краще “по її”.

У хаті поселилася незлагода, вона просто насолоджувалася своєю владою над усіма. Не замислювалася, що старші не заперечують, бо дешевше для здоров’я піти на поступки. Дійшло навіть до сеансів сукання дуль мачусі й посилань на всім відому адресу...

- Я у себе в хаті... Що хочу, те й роблю! Якщо їй не подобається, хай забирається геть... Старий при мені буде доглянутий. Чи ж я йому сорочки не виперу, чи їсти не подам?

А що “старому” заледве за п’ятдесят, що його душа потребувала особистого життя, що він теж мріяв про спокій і тихий сімейний затишок, а мусив розриватися між двома жінками, почуваючи себе винним перед кожною, хто про це думав?! Навіть гадки не було про те, щоб винайняти квартиру. Нехай іде вона, осоружна мачуха, а вони самі заживуть тихо й щасливо...

Врешті проблема вирішилася сама, без них. Його батько “вибив” молодим квартиру в чотириквартирному будиночку, який збудувала “Сільгосптехніка” для своїх спеціалістів. Зажили окремо, а тут і дитинка знайшлася. Здавалося б, усе добре, живіть і радійте, фундамент закладений, ніхто вам не заважає, будуйте храм свого сімейного щастя. Але...

Омріяне сонячне майбуття чомусь реально вимальовувалося нудним сірим сьогоденням. Для нього - безрадісне відбування службових обов’язків, порання у господарстві, для неї - постійні клопоти біля дитини. Єдиною радістю був телевізор, в якому показували зовсім ін-ше життя: яскраве, цікаве, із красивими людьми, які не перуть щодня пелюшки і не годують курей зі свинями. Грошей для втілення мрій чомусь не вистачало, навіть купівля холодильника була проблемою.

Допомагали батьки. Так і має бути, вони ж - їхні діти. А потім раптом одне за одним пішли з життя - спочатку її бабуся, потім батько, потім його батько, потім мати, у країні відбулися різкі зміни. Почали закривати підприємства. Щоб не втратити роботи, вона з однієї декретної відпустки відразу перейшла у наступну. Народилася друга донька. “Сільгосптехніка” розвалилася, і він зовсім перестав отримувати гроші. Знайомі всім пошуки виходу: базар, перепродаж, самогоноваріння для клієнтів...

Хотілося свята, феєрверку, як у молодості: швидко відбути роботу і вперед - на танці, в компанію, де всім весело і не треба думати про майбутнє. А тут одне й те саме щодня: город, господарство (щоб воно виздихало все!), постійна нестача грошей, дитячі хвороби і ніякого свята! На танцях підросла юнь, а вони, “старі”, приходять зрідка своєю компанією, зайшовши перед тим до бару. А грошей вдома - або сьогодні на бар, або завтра на хліб. А в друзів із компанії гроші є...

І почалися взаємні звинувачення:

- Я заробила на базарі, а ти нічого не робиш...

- Я хазяйнував весь день, а ти мене за людину не вважаєш...

- Ти деталь виточив, а заробіток пропив...

- Я не знаю, що ти там на базарі робила. Весь товар назад привезла...

- Я, як проклята, весь день на морозі простояла... Поїдь, спробуй, потягай ту торбу... Постій на холоді, навіть чаю не попила, бо грошей тільки на квиток було...

- Не знаю, де ти стояла, бо грошей не бачу... Ну, де твій виторг, якщо ти на базарі стояла?

- То що, я змушу їх купувати?

- Ну, чогось в інших купили?

- Завтра сам поїдеш... Я вже не можу... Будь прокляте таке життя і все на світі! Сил моїх більше немає... Робиш, робиш, як дурнувата, і ніхто доброго слова не скаже...

- Я скажу добре слово... Іди корову доїти.

- А чого ж ти не видоїв? Знов очі залив, а вдома шматка хліба немає...

У хаті поселилися матюки і вічні крики з прокляттями та образами. Кожне хотіло знайти найдошкульніше слівце.

- Він мені таке сказав, а я йому що, мовчати буду? Не на ту напав! - захлинаючись сльозами, жалілася подругам.

З торгівлею не складалося, господарство не велося, город не родив... І росла злоба, образа на всіх: на тих, що гроші мають (їм щастить у торгівлі!), на тих, що мають батьків (їм добре, їм батьки допомагають!), на тих, що мають дружну родину (а що їм, там рідня все робить!), злоба, яка не знаходила виходу і їла душі день за днем, аж поки вона помітила, що діти не хочуть йти до хати...

Не хотіла приїжджати в гості і старша сестра. О, та сестричка!.. На неї вона взагалі була ображена найбільше. Живе собі в місті і не подумає допомогти їй. От взяла б і забрала її до себе, а там би якось жили. Ніхто їй не допомагає, немає в неї батька-матері, щоб захистили, щоб прийшли і набили пику осоружному чоловікові, від якого самі матюки і горілчаний сморід. У неї своя правда, і їй нема чого думати, що першою в сім’ї, причому й до дітей, почала лаятися вона (які дрібниці), що їм обом уже за тридцять і давно пора жити власними набутками, що, можливо, саме їй, як жінці-берегині, варто було б замислитися вже після перших сварок і взаємних звинувачень, куди вони заведуть і як їх уникнути... Врешті, у старшої сестри і без неї віз власних проблем.

А йому... Йому найлегше було залити очі, а там хоч трава не рости...

- Зранку випив - весь день вільний...

Важко думати, важко шукати вихід, важко переступити через себе, важко визнати свою життєву неспроможність... Життя не вдалося. Вони знову, як у юності, пішли найлегшим шляхом: простіше звинуватити весь світ, ніж самого себе. Куди втекла їхня любов? І де тепер та мрія, яку вони колись спіймали за хвіст?

І чим завинили дві маленькі дівчинки, яким страш-но у моторошному світі ненависті, збудованої найріднішими для них людьми - мамою і татом, - людьми, від яких вони справедливо сподіваються любові, затишку й домашнього тепла?