Чи легко жінці дослужити до полковника міліції?

- Служба в органах внутрішніх справ - дитяча мрія, свідомий вибір чи були інші передумови?

- Дитяча - ні. Але у старших класах школи про це вже мріяла. Чому так? Насамперед, за знаком зодіаку я - Діва. Відтак, люблю порядок, щоб все було розкладено по поличках. Але бажання працювати в міліції - з’явилося десь на підсвідомому рівні. Мені подобалося, що тут є статут, правила і, врешті-решт, дис-ципліна. Тож вступила в Рязанську вищу школу міліції, де, щоправда, провчилася всього рік. Потім, через розпад СРСР, перевелася до Національної академії внутрішніх справ, яку закінчила з червоним дипломом.

- Чим Вам запам’яталися перші робочі дні?

- Після здобуття вищої освіти у званні лейтенанта я прийшла працювати дізнавачем у Рівненський міський відділ міліції. Це був 1993 рік. Що запам’яталося і вразило - тоді було обмаль жінок. Натомість вимоги до них, як до працівників міліції, були такі ж, як і до чоловіків. Зовсім не так, як сьогодні. Можливо, це і добре, що ставлення керівництва до представниць прекрасної статі зараз все-таки пом’якшало. А раніше, можливо, через те, що їх загал був нечисленний, а роботи - багато, вони працювали нарівні з чоловіками. Оскільки мені є з чим порівняти, то два десятки років тому наставництво як таке хоча і було, але молодим працівникам намагалися надати самостійності. Обіймаючи посаду дізнавача, мусила опрацьовувати дані мені кримінальні справи до кінця. Звичайно, що мені допомагали, але людині давали можливість спочатку проявити ініціативу, щоб подивитися, на що вона здатна, а вже згодом радили і скеровували у правильному напрямку.

Звання - не було самоціллю

- Які звання, так би мовити, пам’ятні для Вас?

- Відверто кажучи, ніколи не прагнула до тих звань. Якось воно само собою склалося. По-перше, за весь час моєї роботи - юрисконсультом, начальником юридичної групи, заступником начальника штабу, я не мала жодного стягнення. Не було ніколи і затримки з присвоєнням звань. Мені здається, що я не йшла до того, аби мене підвищили. Звичайно, це приємно, коли дають звання, є заохочення, але це була не самоціль. А от коли вкотре відзначали мою роботу - це був стимул працювати ще краще.

- Чи хотіли стати генералом?

- Та ні! (сміється - авт.) Оце коли я отримала полковника, ми пригадували з чоловіком (Олександр Негрей - заступник начальника слідчого управління і теж полковник міліції - авт.), що раніше розмірковували чи отримаю я хоча б майора! Бо ж раніше у званнях були обмеження. Не думала, що так вийде…

- Якими основними принципами керуєтеся у роботі?

- Порядок і порядність. А порядність, насамперед, між працівниками та колегами. У чому вона полягає? Наприклад, у штабі робота була пов’язана переважно із організаційними та інспекторськими перевірками. Зрозуміло, що не можна все ідеально робити, але цього потрібно прагнути. Неможливо точно все виконувати, але знову ж таки - має бути бажання. Якщо людині вказують на певні недоліки у роботі і карають за них, то це не повинно стати образою, на кшталт: “За якусь дрібницю ви мені наклали стягнення...” Це лише вказівка на те, що потрібно виправити та чого уникати у роботі. Людина має адекватно реагувати на те, що вона неправильно зробила. І, безперечно, повинна вміти пристосовуватися до тих обставин, у яких працює.

- А що порадили б нині молодим працівникам міліції?

- Можливо я і повторююся, але якщо у людини є бажання працювати, то навички, вміння, повага прийдуть самі. На жаль, сьогодні, коли на роботу приходить дівчина, то вона більше переймається своєю зовнішністю й красою, якими, на її думку, зможе досягти бажаних результатів. Звісно, я теж була молодою, але зрозуміла, що всього треба досягати професійно. Тому від ділових якостей та бажання вдосконалювати свої знання залежить подальше життя, кар’єрний ріст, заохочення. А для цього, повірте, варто докласти чимало зусиль.

“Вдячна долі за все, що маю”

- Наказам полковника удома підкоряються?

- Деколи буває. Служба у міліції все-таки залишає свої відбитки. Нещодавно, коли ми поїхали у гості на Чернігівщину до батьків чоловіка, я готувала обід. Запитавши доньку, де Саша - мій менший син - за звичкою, сказала: “Скажи нехай зайде”. А вона у відповідь - “Це що, на коврик?”. До речі, я виховала дітей за правилом: дисципліна, дисципліна і ще раз дисципліна. У нас немає такого, щоб син чи донька пішли гуляти і не поставили до відома батьків.

- Чи все в житті вдалося? Можливо, внесли б якісь корективи?

- Абсолютно нічого не змінила б. Безперечно, що працівники міліції жіночої статі дуже потерпають від жорсткого розпорядку дня, який важко поєднувати із сімейними проблемами та дозвіллям. Можливо, якби чоловік не працював в органах внутрішніх справ, у мене б і не склалася така хороша сім’я. Але я вдячна долі за все, що маю.