Piвнe-Paкуpc - просто ЦIКАВА газета №231 від 16.03.2006p.
Передплатний індекс:
23429
Тел. +38(0362) 623131, (098)0565477

#На перехрестях долі

Через терни до любові

Через терни до любові

Їх часто можна побачити біля Лебединого озера. Подружжя полюбляє там відпочивати. Він щось читає. Вона мрійливо дивиться на пару граціозних лебедів і думає: “Ось і ми з Костиком, як ця пара прекрасних птахів, завжди будемо разом. І навіть смерть нас не розлучить”.

Тетяна, за фахом педагог, вже кілька років працювала в соціальній службі. Не судилося влаштуватися в школу. Після закінчення вузу вона пропрацювала всього рік. На руках була маленька дитина, яка часто хворіла. Виховувала Ігорка сама. Доводилося часто бувати на лікарняних. Директор школи, немолода жінка, у якої ніколи не було власної сім’ї, не раз дорікала:

- Ви, Тетяно Володимирівно, дуже часто не буваєте на роботі.

- Але в мене дитина хворіє. Хіба я винна?

- У всіх діти, - відказала директриса.

Ледь дочекавшись кінця навчального року, Тетяна звільнилася, назавжди полишивши школу.

Влаштувалася на роботу у соціальну службу. З людьми працювати їй подобалося. Та й графік дозволяв частіше хоч на хвилинку забігати додому, де трирічний Ігор був сам: лікарі порадили не віддавати сина в дитсадок, а виховувати вдома.

Одного разу її викликав начальник і повідомив про новий об’єкт опіки.

- Тетяно, ця сім’я незвичайна: старенька немічна мати і син, прикутий до інвалідного візка. Тобі буде нелегко.

- Я справлюся.

- От і добре. Ось тобі адреса. Сьогодні ж побувай у цих людей.

Двері відчинила старенька жінка у великих окулярах. Перше, що її вразило, коли переступила поріг маленької квартири на третьому поверсі багатоповерхівки, - це величезна кількість вазонів з квітами, які стояли і в передпокої, і в кімнаті, і на кухні.

- Добрий день. Я ваш соціальний працівник. Мене зовуть Тетяна Володимирівна. А можна просто Таня.

- Проходьте, будь ласка, в кімнату.

У невеличкій затишній кімнаті біля балконного вікна сидів у візку молодий чоловік. У Тетяни раптом серце від жалю шалено закалатало, ніби хотіло вирватися з грудей. Великі очі молодого чоловіка подивилися на неї якось байдуже, бліде обличчя і... зовсім сива голова.

- Це мій синок Костя, - тихо промовила старенька.

- А я - Тетяна. Будемо знайомі.

Костя промовчав.

- Ідемо до кухні, - запросила Ганна Петрівна, - я вас чаєм напою - замерзли, напевно.

На кухні було затишно, тепло, якось по-особливому приємно. Ганна Петрівна вправно накрила на стіл, і через декілька хвилин вони вже пили чай, і Таня слухала сумну оповідь.

- Костик проходив службу в “гарячій” точці, у спецвійськах. Хлопець він був фізично сильний, займався спортом з дитинства. Під час однієї операції його поранило. Куля влучила в спину. Довго лежав у шпиталі спершу в Москві, а потім у нас в місті, але лікарі зарадити нічим не могли - був уражений нерв. І мій синочок залишився інвалідом у свої двадцять два роки. Що я пережила - важко передати. Від сліз і хвилювань я почала втрачати зір. Боюся одного: якщо осліпну, хто буде доглядати Костика.

- А як син пережив трагедію?

- Дуже важко. Був відчай, небажання спілкуватися, навіть жити... Спасибі його друзям. Приходять, підтримують. Але ж, знаєте, у кожного свої турботи, проблеми. Що мене турбує - Костик весь у собі - став неговіркий, засмучений. Я його розумію: таке пережити. Коли дізнався випадково, що приречений бути інвалідом до кінця життя, - за одну ніч посивів.

Тетяна слухала стару жінку, і сльози мимоволі наверталися на очі.

- Ви знаєте, я буду вас просити тільки про одне: вивозьте його на прогулянку. Я не в змозі цього зробити - вже сили не ті, а ліфт у нас вже рік не працює.

Тетяна приходила до них кожного дня. Приносила продукти, допомагала Ганні Петрівні по господарству. Але головне - кожного дня у будь-яку погоду вивозила Костю на прогулянку. Спершу він дуже соромився того, що тендітна жінка мусить поратися з візком - це нелегка справа. Тому, напевно, говорив мало, більше мовчав. Але зі всього було видно, що прогулянкам був радий.

Мало-помалу Тетяна знаходила “ключик” до нього. Розповідала хлопцю про себе, про своє дитинство у мальовничому поліському селі. Пригадувала різні кумедні випадки зі студентського життя.

- А мені не довелося закінчити навчання в університеті: забрали в армію з другого курсу - не було військової кафедри. Зараз вчуся заочно. Буду істориком. Мрію потім писати дисертацію.

- Ви, Костю, просто молодець. Будете вченим.

Їхні прогулянки ставали все довшими, бесіди - більш задушевними... Зима якось непомітно закінчилася. Весна була теплою. Одного разу Тетяна прийшла до них зі своїм сином.

- Знайомтеся. Це мій лицар Ігорьок. Хлопчик простягнув Кості маленьку долоньку.

- Будь здоров, лицарю. Мене звуть Костя.

Цього разу гуляли втрьох. Ігор бігав, збирав кульбабки і клав їх на коліна Кості. Той посміхався і дякував.

Якось Костя сказав: “Таню, давай будемо на ти. Розкажи мені про своє особисте життя”.

З чого починається любов?

У них вона почалася, мабуть, вже давно. Але ніхто першим не хотів зізнаватися в цьому: “Кому я потрібний?” - думав Костя. “А чи правильно зрозуміє мене він?” - гадала Таня. Але почуття були сильніші за всі вагання. Вирішили одружитися влітку.

Коли Тетяна поїхала додому в рідне село і повідомила батьків, розповівши все, вони були в розпачі:

- Ти ще молода і береш на себе такий важкий тягар. Адже жити з інвалідом дуже тяжко: треба бути все життя для нього нянькою. Ще зустрінеш здорового.

- Я кохаю Костика і готова на все, - відказала рішуче.

Все життя вона пам’ятатиме той день, коли вони вінчалися. В церкві було багато людей - знайомих і незнайомих. Вона - у весільному вбранні, поруч він - у темно-синьому костюмі. Дивлячись на цю щасливу пару, люди плакали. “Чому вони плачуть? - думала Таня, - адже я така щаслива”.

Минають літа. Ось вже десять років вони разом. Дивлюся на них і думаю: “В чому сила кохання? Чому так часто молоді, здорові люди не вміють зберегти свої почуття?”.

16.03.2006Надія БІЛОУС



Рівне-Ракурс №10 від 16.03.2006p. 
На головну сторінку