Остання весна…

- Тьотю, куди ви мене везете? Правда ж, до себе додому? Візьміть мене до себе. Я буду слухняним... І я вас дуже люблю.

Маля хапає жінку за руки й благає не забирати з дому. А якщо вже так сталося, то не відпускати від себе.

Світлана тамує сльози, гладить біленьку голівку хлопчика і відводить погляд від його дуже розумних благаючих очей. За останніх два тижні Василько звик до того, що в їх домі декілька разів на день з’являється медичка. Приходить вона, щоб втамувати нестерпний біль його бабусі. Хлопчик достеменно не розуміє, чому так стогне ночами його бабуся Ганна і чого уранці молить Господа, аби якнайшвидше послав їй останній день.

- Знаю, що то моя остання весна, але навіщо ж так тяжко? Чим уже така грішна?

Світлана, наповнюючи шприц наркотичною рідиною, бо тільки вона допомагає хворій позбутися мук, награно безтурботно каже, що хвора сама собі навигадувала байок, що їй аж ніяк не можна цієї весни, бо ж маленький онук на руках і син хворий (хто про них піклуватиметься?). Руки тремтять - поспішає. Бачить ж бо, як чекає полегшення її пацієнтка. За ніч так змучилася, так змучилася! Коли, наговорившись із хворою, поспішатиме до порога, озирнеться на майже шепіт:

- Ти не забудеш прийти під вечір? Ампули ще є? Я чекаю, дитино. Я тобі віддячу. - І в погляді - благодатне задоволення й спокій: ліки подіяли.

Світлана зустрінеться на подвір’ї із сином господині цього дому. Розумна дитина. Колись при суцільних нестатках та бідності сам вступив до престижного математичного вузу. Вчився так, що всі дивувалися здібностям простого хлопця із сільської глибинки. Завдання на будь-який колір і смак міг виконати та ще й друзям допомогти вирішити задачі. Навіть професори математичних наук казали, що далеко піде цей студент. Проте без лиха добра не буває. Правда, у цьому випадку на добро розраховувати вже не доводилося. Скромного хлопця передибали міські гуляки й так побили, що в лікарні ледве змогли врятувати тому життя. Життя врятували, а от розум помутнів у здібного, талановитого студента. І зі студентської лави він змушений був піти. Лікування нічого не дало. Дивакуватого юнака спочатку боялися односельці. Ходив, похмурий, відлюдкуватий, сільськими вулицями, говорив сам із собою і дивно озирався довкола. А то відзначався неприродною веселістю та радісним блиском в очах. З роками до того всі звикли. Нікому ж шкоди не чинить - нехай собі ходить тими вулицями. Дехто, правда, дорікав його матері, що, мовляв, так просто, без страху залишає на хворого сина маленького онука, але та відказувала, що, крім нього допомогти у господарстві нікому. Та й не чинить він зла дитині. Ой, до пори до часу така безтурботність - зауважували хазяйновиті сусідки, які за плечима чоловіків та здорових синів відчували себе, як за кам’яною стіною. Ніхто не бачив, як довгими ночами, після цілого дня на городі, плаче вдова у подушку. Малий же, як не в пелені у неї, то з хворим сином вештається вулицями села.

Про матір дитини - особлива історія. Не раз бувало бабуся, розповідаючи малому казки, насамкінець зауважувала, що вони всі у цім домі, як горох при дорозі: хто не йде, то скубне. От і донька непутяща зовсім. Привезла зі світів хлопчика, побула вдома тиждень-другий й одного прекрасного ранку виявилося, що й слід її простиг. Дитина, поки бабуся корову доїла, ледве не захлинулася власними сльозами. Скричалося бідне, чи то втративши тепло материнських рук на своєму безпорадному тільці, чи просто зморившись від голоду. Прибігла. Очам своїм не повірила. Як це можна свою дитину залишити? Нічого не сказати, не попередити. Виглядала щовечора, вклавши малого спати, думала, що то якась прикра випадковість. Але, зрештою, змирилися з сином, що донька ніколи не повернеться. Вона з’являлася час від часу, але надовго її не вистачало. Особливого потягу до дитини не було. Походить подвір’ям, похмура, сердита й незадоволена собою, щось там по господарству підкине й зникне так, що й ніхто того не помітить.

Хлопчика добрі люди допомогли влаштувати до реабілітаційного центру для дітей-інвалідів, бо бабусі з підірваним здоров’ям та пораненою душею важко було ставити дитину на ноги. Із сином клопотів ще більше, як з малою дитиною. Двом ради аж ніяк не дасть. Однак те тривало рік-другий й тепер дитина знову вдома. А ось виявилося, що й сама захворіла. Заспокоюють її лікарі, але ж вона не вчора народжена. Трохи знає, що болі ночами, коли вплив ліків минає, означають. Як Бога, чекає на порозі медичку. А та все вдома залишає й поспішає на допомогу.

О-о-о, і донька припленталася якогось вечора додому. Медичка “гарно” з нею поговорила, присоромила. Аргумент, що мати на смертному одрі знаходиться і треба бути готовому до найгіршого (хоча б лад у домі, куди люди зійдуться, навести), виявився для тієї найпереконливішим, бо вона взялася до роботи як справжня господиня: повимітала-повимивала всі кутки в домі, перепрала цілу купу білизни, яка встигла засумувати за дбайливими руками. З медичкою спілкувалася мобільним щодня. Розпитувала, що робити з хворою; казала, як поводиться мати (чи спала вночі, чи їла). Сусіди, було, подумали, що нарешті прокинулася в жінці совість.

Світлана, бачачи, як сім’я ледве-ледве кінці з кінцями зводить, приносила щодня як не одне, то друге. Василько чекав щедру гостю на лавочці під тином, бо знав, що на світ із пакета зараз благословиться щось смачненьке: солодощі найбільше подобалися малому. Одного разу тихенько, щоб мама не почула, пожалівся, що йому забороняють їсти цукерки з тієї пачки, яку тьотя Свєта поклала на стіл (презент їй такий хвора з-під подушки дістала, то вирішили всі разом поласувати). Дала дитині декілька солодких кульок і той, як вихор, помчав хвалитися іншим дітям, котрі мирно бавилися на великій купі піску обабіч дороги.

Маму він майже не знав. Вона для нього була напівчужою. От дядько, хоч і хворий, але свій хлопець. Останнім шматочком з малим поділиться й одне, що робить, намостить сіна в тачку і возить племінника сільськими вули-цями, аж голова тому трясеться.

Мама і на цей раз нікому нічого не сказала та й війнулася собі далі. Не стримали стогони хворої неньки щоночі, рученята сина, який таки обіймав її, коли засинав, байдужий погляд брата, якому погіршало: певно, під впливом останніх переживань у зв’язку з тим, що старенька остаточно злягла.

Світлана ще походила до цієї сім’ї з тиждень, але, з огляду на те, що ліки колоти Ганні треба було все частіше, вирішили відправити жінку до лікарні. Там усе-таки постійний нагляд медиків. Проблема із сином та онуком! Син із загостренням своєї психічної хвороби потрапив до звичного за стільки років закладу. А Василька Світлана сьогодні везе до дитячого відділення лікарні. Ото й проситься малий, аби повернули до домівки. Ховає погляд Світлана: соромно. Ніяково і жаль малого, кинутого напризволяще. До себе забрати? Та якось воно при живій матері не годиться: не знаєш ж бо, що завтра викине ця дівиця легкої поведінки. Нехай уже там побуде. Може, з’явиться нарешті знову і на цей раз залишиться поруч із сином назавжди?

- Зупиніться, - сказала водієві швидкої.

Повернулася з цілим пакетом усілякої смакоти для Василька. Той навіть не подивився, що в ньому. Все тримав Світлану за руки й просив, аби вже йти, бо машина їх залишить. Ледь умовили всі на гурт. Вже на вулиці вчувався плач дитини й прохання відпустити з тьотею Свєтою, бо відтепер він житиме з нею.

Через тиждень лікарі розпочнуть ходіння по муках, аби позбавити горе-матір батьківських прав, бо знайшлися люди, яким припала до душі дитина з великими, не по роках розумними очима, яка встигла сьорбнути не один ківш горя й привчитися до жорстоких законів людського (!) життя.

Ганна ж доживала останню свою весну (принаймні, так вважала) й чекала полегшення після кожної ампули міцних ліків, що рятували від болю.

Їх відвідувала тільки Світлана, бо нікому, й чекала, допоки малий нарешті потрапить у повноцінну сім’ю, яку принесе йому ця весна.