Мати

- Чи приїде вечірня маршрутка у село? - майнула у матері неспокійна думка.

Нарешті чути потужний гул мотора, машина борсається під гору. Покинувши всі справи, старенька вийшла зі світлиці, стала у воротах. Пекучий вітер кидає пригоршні снігу, що тане на зморщених щоках жінки.

Авто зупинилося. З нього випурхнула онучка, наче Снігуронька, мчить до бабусі. Цілує обличчя, губи, тулиться до неї. Марія пригортає дитинча спрацьованими руками. Обом приємно, тепло на душі. Дочка попрямувала першою, чоловік - за нею, несе важку сумку. Зайшли в оселю. Стіл накритий білим обрусом, на ньому - щедра кутя. А ще - голубці, вареники, пампушки, в кімнаті витає запах смаженої риби, гриби нагадують про таїну лісу, холоне узвар, на плиті кипить борщ. На покутті поглядає увсебіч пухнастий дідух, а з печі б’є тепло домашнього затишку. Старенька хата наповнилася радісними голосами дорослих, щебетанням онуки, щезли туга й самотність.

- А чому немає Романа? - здивувалася мати.

- Не знаю, - знизала плечима Улянка. - Вуйко з нами не їхав.

Свята вечеря скликає всіх в отчий дім. Запалала яскраво свічка. Сім’я піднялася з-за столу. Чутно тиху молитву. Дорослі думають про вічність, онучка намагається збагнути таємницю мовчання старших, вдивляється в образ Матері Божої. Згодом бабуся набрала тарілочку запашної куті, поклала край столу.

- Це для дідуся, який відійшов від нас, - мовила з болем, опустивши сиву голову. На скатертину впала її важка сльоза.

Діти вдивляються в його обличчя на портреті, яке випромінювало доброту, силу та мужність. Для бабусі його фото було, наче ікона. Вечеря в перші хвилини навіювала сум, жаль за минулим. Дзвінкий голос онуки ніби розбудив усіх зі сну, розвіяв сум і тривогу.

- Мамо, торік ми колядували.

- І цього року також будемо, - злегка усміхнулася мати.

- Татусю, розпочинай, - мовила донька.

Лунає ніжна мелодія колядки, набираючи сили, бо її підтримала вся сім’я. Тремтить полум’я свічки, настає Господня благодать. Вечеря наближається до закінчення. Діти заснули, втомлені з дороги. Не спить лише старенька мати.

- А чому не приїхав Роман із сім’єю? - ця думка не давала спокою. - А може, щось сталося? Хоча... Мабуть, невістка захотіла, щоб цього разу вечеряли з її матір’ю. Приїдуть завтра.

Різдво... Яскравий ранок. Хурделиця помандрувала далеко у гори. Пухнасті смереки, ялинки, що залишилися після великого вирубування, в казковому сніговому вбранні поважно позирають на маленькі гірські хатини.

Під ногами перехожих скрипить сніг. Люди у святковому вбранні поспішають до храму. Триває богослужіння. Зимове сонце низько піднімається над горизонтом. Служба Божа закінчилася. Християни йдуть додому. Обідають...

Несподівана мелодія кольорових дзвіночків кличе дітвору надвір.

- Ідуть! Ідуть! - радісно вигукує малеча.

Біленько вбрані пастушки, земні царі, гордий Ірод... Блищить на сонці коса Смерті, Чорт і Жид ідуть з кошиком. Невдовзі розпочнеться дійство в кожній хаті, його чекають діти й дорослі.

Різдвяний день промайнув, наче мить. Сидить старенька біля вікна, визирає сина. На другий день свят з’явився Роман із дітьми на порозі.

- А де ж дружина? - занепокоїлася мати.

- Богданка... - він неохоче говорив про неї. - Богданка не хотіла їхати.

- Що сталося?

- Нічого.

- Як це - нічого? Я ж бачу...

- Я їду на роботу за кордон.

- А діти, а дружина?

- Дітям допоможу стати на ноги. Мамо, нам півроку не дають заробітної плати.

- А закон... що каже закон?

- Закон є, а грошей немає...

- А ким будеш у чужій країні? Ти ж інженер на такому великому підприємстві.

- Було підприємство, та загуло.

- Як це?

- А ось так: вивозили обладнання день і ніч на брухт...

- А хто вивозив?

- Про це знає, мабуть, лише директор. І ще декілька людей. Потім створили дочірнє підприємство, зменшилося виробництво продукції. Скоротили робітників. Згодом зник і директор. Тепер власник підприємства, кажуть, за межами України. Гине завод-гігант.

На прохідній вивіска: “Ритуальні послуги надають щоденно”. Дрімають розвалені корпуси, гуляють у них вітри, наганяючи сум і тривогу. Мовчать високі іржаві димарі. Отаким, мамо, стало тепер наше колись велике підприємство.

- А дружина працює?

- Працює, тому й дорікає мені тим, що грошей не приношу. Якось підслухав їхню з матір’ю розмову:

- А навіщо тобі той голодний селюк? Ти молода, гарна... ще зустрінеш того, хто тебе покохає...

- А діти, мамо?

- Якщо тебе кохатиме, то й дітей не образить...

Зайшов у кухню, поглянув на них...

- Такі справи відбуваються у моєму домі...

Для старенької Марії це був важкий удар. Вона безпорадно розвела руками.

- Приїжджай до мене. Я завжди тебе чекаю.

- А що робити в селі? Горілку разом з усіма пити?

Мати промовчала.

Покинув Роман матір, рідне село, дітей і дружину в місті, подався світ за очі. Мати чекала вісточки. Наче у воду канув. Настав Великдень. Сумно на подвір’ї Марії, не чути дитячих дзвінких голосів. Повіяли вітри-суховії. Сонячні промені тішать землю. Почалися весняно-польові роботи. Бракує працьовитих рук у селі. Сумують клаптики землі у горах. Удень не чути співу пташок. Проте вночі Марія чує, як виють вовки в яругах. Промайнула весна. Розпочалося спекотне літо. Несподівано з-за гір насуваються чорні хмари. Яскраві блискавки роздирають небо. Тиша... Раптом розпочалися рясні дощі, які перейшли у зливу. І не припиняються добу, другу, третю... Вода шумить у горах, клекоче, несе із собою в долини намул, каміння, страх. Прут вийшов із берегів. Повінь охоплює дедалі більшу кількість сіл, непроханим гостем вона вривається в хати гуцулів. З’явилася на порозі в Марії. Овечки, передчуваючи смертельну небезпеку, жалісно благають допомоги. А чим їм зарадити? Мати відчинила стайню, випустила худібку на волю. Вода вже сягнула ліжка. Насувається чорна ніч. Старенька приставила драбину, полізла на горище. За нею - котик, єдина розрада в цю важку хвилину. Марія молиться, як і сотні людей у горах, просить порятунку в Бога. Просить-муркоче біля неї котик. Такого ще не пам’ятала на своєму віку. Ось-ось - і гора накриє село. Неминуча загибель. Господня рука зупинила, відвернула смерть. Вода повільно спадає. Люди підібрали Марію.

Через декілька днів приїхала дочка із зятем.

- Забираємо матір до себе, - вигукнула дочка.

- Чи зможе вона в нас жити? - наче процідив крізь зуби. - Знаєш, Вікторіє, стара людина, як старе дерево: пересадиш - і хто знає, що трапиться.

- Що ти верзеш?

Хоча мати вже давно знала, що зять її недолюблює. Однак розмова в цю мить іще більше вразила втомлене серце.

- Поїдете, мамо?

- Та, може, колись і поїду, - ледь вимовила, стримуючи біль.

Дочка поїхала, поїхав і зять. Матір залили сльози, наче повінь. Впала на ліжко. Не стихає біль у серці, болить голова, не слухаються руки й ноги. Хоче підвестися, взяти ліки - не може. Якась невидима сила не пускає. Секунди болю стають нестерпними. Муркоче біля неї котик. Майнула думка про сина:

- Ромчику, може, ти мені допоможеш?

Самотній безпомічний голос погас. Марить.

Наче з туману, з’явилася мати і покійний чоловік Василь. Кличуть: “Іди до нас, іди..”

Ледве шепоче: “Йду вже, йду, лиш не зникайте...”