Вийти заміж на кладовищі

Вуличний гамір і шум, який постійно нагадував про вир життя, стискав душу. Їй здалося, що серед людей іде він, Юрій. Роздивилася краще і розсердилася на себе ще більше: знову ні.

Люди розійшлися, дорога спорожніла. Лише на дитячому майданчику щебетали, як весняні ластів’ята, дітлахи. “Юра любить дивитися, як граються діти”, - посміхнулася Яна. Пригадалося, як у хлопця без причини зіпсувався настрій. Вони навіть не розмовляли тоді, ніби гралися у мовчанку. А коли сонечко усміхнулося своїми промінцями, грайливо заглядаючи через шибку, Юра підійшов до вікна і розсміявся, побачивши, як на подвір’ї гарцює малеча.

- Приємно дивитися на дітей, таких веселих і безтурботних. Вони й не здогадуються, який жорстокий світ, і як у ньому важко жити. Сьогодні у нас не лишилося нічого цінного. Людська гідність, розуміння та безкорисливість, вірність і доброта - на це уже ніхто не зважає. За короткий відлік часу, який нам відпущений на цій Землі, ми примудряємося стільки разів зробити один одному боляче. А життя таке мізерно коротке - один спалах, одна мить…

Її роздуми порушив шум за дверима. “Треба відчинити”, - подумала здригнувшись.

Повільно знявши шапку, увійшов батько Юрія. Яна зрозуміла: трапилося щось страшне. Поглянувши у вічі чоловіка, зуміла лише вимовити: “Що з Юрієм?”. І заплакала, вже наперед вгадуючи відповідь.

- Не плач, дасть Бог, все обійдеться, - велика чоловіча рука опустилася на її щоку, яку заливали сльози. - Нічого, там хороші лікарі… Організм у нього молодий…

Яна мовчала, ковтаючи гіркий клубок, що здавив горло.

Круті віражі життя

- Я вдома була…, - вимовила, стоячи біля ліжка, на якому лежав він.

“Боже, навіщо я обманюю, - подумала. - Я ж весь цей час простояла під лікарнею”.

- Ось і закінчилося наше щастя. Облиш мене і більше не приходь, - болісно мовив Юра. - Так буде краще…

- Навіщо ти так. Тобі лише двадцять. Все ще попереду.

Та переконувати його було марно.

Їй стало боляче: “Навіщо він її проганяє? Чому не дозволяє бути біля нього? Про яке “краще” говорить?!”

За Яною скрипнули двері. Юрій всім тілом було кинувся за нею, та дарма - безпомічно впав. Від безвиході зубами шматував наволочку і невміло, по-чоловічому, плакав, вперше в житті - ридма.

Яна йшла нічною вулицею, як пустелею. На щось наштовхувалася, повертала в інший бік і знову йшла, просто йшла, без думок, без бажань. На залізничному переїзді перед самим носом важко загуркотів потяг і застукотіли колеса. Схаменувшись, вона побігла назад, в лікарню. “Рак легенів… Де він взявся в такого молодого? Хтозна, як усе обернеться. Лікарі стверджують, що він приречений… Дарма він так сказав, я однаково повинна бути з ним... ”, - крутилося в голові у дівчини.

Яна знову стояла біля його ліжка і вдивлялася в обличчя хлопця - таке рідне, ніжне і кохане. Не вірилося, що він хворий. Колись вони мріяли, що в день свого весілля втечуть з гулянки. Вдвох, тільки вдвох, йтимуть вулицями міста і милуватимуться таємничим зорепадом. Щоб це було тільки взимку, щоб під ногами поскрипував сніг і від повноти почуттів хотілося кричати: “Люди! Які ми щасливі!” У Яни мерзнутимуть руки, і Юра зігріє їх своїми, сильними і ніжними. Потім він поцілує її очі, рум’яні щічки, уста і прошепоче: “Сонечко моє, я тебе через все життя на руках пронесу”. Це було колись, півроку тому. Вони мріяли і не думали, що життя буде таким нещадним до них. Їй подумалося, що все закінчилося. Як вона буде жити без нього? Куди їй подітися?

На могилі моїй посадіть молоду яворину

За давнім народним звичаєм, Яна була у весільному вбранні. Під час церемонії вона несла букет з квітів барвінку, калини і жита, який символізував продовження життя. Їй так болісно було дивитися на Юру. Разом із ним вона поховала своє життя та мрії. У думках вирувало: “Це сон, це сон…”. Так хотілося кинутися в його обійми, заглянути в карі очі, підставивши обличчя для поцілунку, припасти до його грудей… Без нього вона лишається сама у всім білім світі.

- Доню, це минеться. З часом біль пройде, - шепотіла їй мама, сама не вірячи своїм словам.

“Що пройде? Про що ви?”, - хотіла було спитати, та жаль боляче і нестерпно тиснув груди, а з голубих оченят тонким струменем текли сльози…

До кладовища прямувала велика і довга процесія людей. Дехто прийшов розділити горе близьких, інші - просто подивитися, бо таке рідко побачиш - весілля і поховання одночасно. Перед труною несли хрест, перев’язаний весільним рушничком. На вічку домовини лежав великий триповерховий коровай з парою весільних лебедів і гронами синього винограду. Все було, як на справжньому весіллі. Яна, у сніжно-білому платті, перша йшла за труною. На її середньому пальці жовтіла воскова обручка. Поряд були дружки і свати. Молоді хлопці несли в домовині Юрія, який брав шлюб з могилою і смертю. У його руках палахкотіла свічка, то згасаючи від вітру, то вмить спалахуючи від голосіння матері.

- Сину мій! Де ми тепер зустрінемося? Чи в садочку, чи в лісочку, чи на церковному подвір’ячку?..

Церковний дзвін розбудив усіх, повернувши у реальність, а вітер розносив горе всією округою, піднімаючи аж до небес…