Мамо! Де ти була так довго?

- У нас тихий час. Може, почекаєте? - Суворо й водночас втомлено мовила завідувачка закладом. - Нехай спочатку виспляться, а потім уже порозмовляєте. Що із сонного візьмеш?

Олена відчула краплинки невдоволення у тих словах: мовляв, багато вас тут ходить, але, щоб матір’ю для чужої дитини стати, - негусто.

- Я не буду шуміти, - ніби учениця перед учителем напівголосом сказала Олена. - І будити нікого не збираюся. Я просто подивлюся, як сплять.

- Та на що там дивитися? - Зауважила завідувачка, потираючи перенісся під окулярами. - А втім, ідіть. Тільки тихо.

Олена запитала у прибиральниці, яка мила й до того блискучу підлогу, де тут на дітей можна подивитися. Та махнула рукою направо-наліво: мовляв, і тут є, і тут. Дивлячись, який вік потрібен.

- Мені маленьку, років два дівчинку, - з надією чи-то запитавши, чи-то ствердивши, сказала Олена.

Помах - наліво. Рипнула дверима. Затамувала подих: попереджували ж її не шуміти! Може, вже хтось прокинувся та й тепер додасть клопотів. Тихо! Зо двадцять ліжечок з картатими простирадлами і такими ж подушками вишикувалися вздовж вікон. Розкуйовджені голівки, смішно сопуть маленькі носики. Олена крадеться попри ліжечка. “Хто раніше прокинеться, той буде її дитиною”, - подумала недоречно. Колись у дитинстві завжди так загадували, коли треба було вирішити якесь питання. Зазвичай важливістю та серйозністю ті питання не відзначалися. Наприклад, сиділа на межі бабусиного городу з книжкою в руках (завтра - контрольна робота), то, спостерігаючи за мурашками, що смішно клопоталися біля свого дому, загадувала: якщо ось ця, маленька, дотягне шматочок сухого бадилля до краю межі, то вона, Оленка, завтра обов’язково отримає гарну оцінку. Аж тріпнула волоссям, пригадавши випадок з дитинства й подумки посваривши себе за легковажність у такому життєво важливому питанні.

Перший промінчик не забарився. На крайньому ліжечку поволі піднялася ковдра й пара зацікавлених оченят знайшла Оленин погляд. Потім піднялася маленька ручка й помахала жінці: “Привіт!”.

То був знак! Олена після того зрозуміла, що нарешті знайшла свою кровиночку. Майже підбігла до малої.

- Я - Галинка, - прошепотіла дівчинка. - А ти, може, моя мама? Я давно її чекаю. Мені кажуть, що вона скоро прийде, а її все немає. Де ти була так довго?

- Роботи у мене багато, клопотів. Але ж я повернулася. І тепер ми будемо разом.

- За мною тьотя одна вже приходила, казала, що забере...

Олена просто здогадувалася, про що говорить дівча, бо в три з лишком роки мова в усіх них однакова. Але відповідати на слова дівчинки хотілося тільки по-дорослому. Мабуть, натерпілася ця дитина за таке коротке своє життя, коли міркування такі дорослі й погляд не по роках серйозний.

Своєю розмовою вони зібрали коло себе інших дівчаток й хлопчиків, які заздрили Галинці: за цей тиждень до неї аж дві мами приходило, а про більшість з них ніхто не згадує. Олена поспішно роздавала солодкі гостинці з пакета, допоки не зупинив її награно сердитий оклик:

- І що це ви собі, жіночко, дозволяєте? Вам то що! Роздали солодощі й поїхали, а нам грайся, якщо, борони Боже, комусь погано стане. Я ж вас попереджувала.

- Обіцяю іншим разом так не робити. Буду питати дозволу.

- Іншим разом? - Хмикнула завідувачка. - Це вже цікаво! То ви ще раз до нас в гості збираєтеся?

- Звичайно. Я знайшла свою дівчинку. Вона мене впізнала, - як піонер перед піонервожатою виправдовувалася Оленка.

- Якщо ви про Галинку, то до неї уже приходили. Також нібито наміри серйозні. Але от два тижні не з’являються.

- Я приїду наступних вихідних, - твердо сказала Олена.

Галинка зустрічала Олену щоразу з розпростертими обіймами. З наступного ж візиту почала називати мамою. А жінка, розквітнувши у свої сорок від почуття материнства, якого доля так і не дала відчути до власних дітей, ладна була небо для дитини прихилити.

Одного разу завідувачка зустріла жінку ще на порозі й сказала, що в них для Олени сюрприз. Може, й не з кращих, бо оце днями з’явилися попередні відвідувачі, то від цього сюрпризу були не в захваті й сказали що Галинка, як варіант усиновлення, їх тепер не цікавить. Будуть звертатися деінде. Отже, Олена наразі єдиний претендент на материнство. Олена насторожилася. Через хвильку зрозуміла, чому. У кімнаті, де зазвичай гралися діти, біля Галинки - хлопчик. Майже одноліток, а, якщо й старший, то на рік - не більше.

- Це мій братик! - Вигукнула мала. - Віталик! Мама наша прийшла!

Олена оторопіла.

- Маєте вирішити, - сказала завідувачка. - Сестру з братом розлучати не маємо права.

- Де ж він був до цього часу? - Глухо запитала Олена. Добре ж бо роздивилася, що дитина якась неадекватна, бо майже не спілкується, не розмовляє - тільки важкий погляд поперед себе.

- Мати тягала його по світах, аби допомогу отримувати. Міліція під час одного з рейдів вилучила дитину... Бачу, що вагаєтеся... Але і ви за двох отримуватимете більше, якщо...

Спіткнулася об гіркий погляд Олени. Хіба в грошах справа? Вона була така щаслива! Вона так звикла до... своєї донечки. А тепер... Не потягне двох, бо ж сама.

- Та ви ж гарно влаштовані, добре заробляєте... Я вас не вмовляю.

Але бачу, як прив’язалася до вас дівчинка і ви до неї - як до рідної. Ми вас не квапимо. Обдумайте все, повідвідуйте дітей тут, у нас, а тоді побачимо.

Олена не приїжджала декілька тижнів. Боялася. Хоча за Галинкою сумувала, однак вирішила: все - нема чого чекати від життя сюрпризів. Якщо доля вирішила, щоб вона була одна в цім світі, значить, так і буде. А потім їй наснилося, що вона з фотоапаратом в руках фіксує радість чужого свята. Хтось там одружується. Під горою - довгі-предовгі столи. Літо - в розпалі. Через дорогу до самого обрію простягнуло руки пшеничне поле. Жовте-жовте. Стигле й сонячне. Наречені вирішили сфотографуватися посеред цього золотого дива. Вона, Олена, трохи замешкалася, не встигла за гостями. Збігла, коли всі вже поверталися. Таке сліпуче вбрання у нареченої! Таке благодатне хлібне поле! Гості всі вийшли на дорогу. А, насамкінець, ще одна пара - маленькі дівчинка з хлопчиком. Наречені. Неправдоподібно, але так мило. Олена придивилася, а під легким мереживом - її Галинка. І Віталик -поруч. Страшно стало. Такі малі - і вже під вінець. А вони посміхаються людям й сонцю, радіють своєму щастю...

Наступного ранку Олена - на поріг у притулок. Завідувачка, як завжди, сувора й стримана, на цей раз не ховала сліз. Галинка на крилах летіла й плакала, обійнявши Олену за плечі. Віталик, мабуть, відігрівшись і звикнувши до нормального людського життя, назвав Олену матір’ю. І жінка вже не вагалася. Забрала обох дітей. Першої ночі ніхто не спав. Галинка казала, що буде гратися. Хтозна, що коїлося в маленькій душі. Може, вона боялася прокинутися вранці й зрозуміти, що знову опинилася без мами. А Олена, звикнувши до нових клопотів, щоранку весело каже: - “Давайте до столу”. Галинка й Віталик біля неї.

А за вікном сміється життя. Й життя відтепер запанувало в домі. В тому, де Галинка й Віталик.