Чемпіонка

- Мамо, я також хочу займатися гімнастикою.

Мати усміхнулася, погладила донечку по голівці й відповіла:

- Якщо хочеш, то...

Через кілька днів обидві переступили поріг спортивної школи. У коридорі вразила галерея портретів спортивних зірок, які тут навчалися і пішли у широкий світ. Із хвилюванням Лілія вдивлялася у їхні обличчя.

Зайшли у клас. За столом сиділа вольова жінка. Привіталися. Лілія впізнала її, пригадавши портрет, який бачила у коридорі. Це була Віра Петрівна - тренер, колишня чемпіонка України зі спортивної гімнастики. Теплий погляд педагога підбадьорив дитину.

- Наші заняття - не тільки спорт, а й захоплива гра.

Останнє слово сподобалося новенькій, і вони разом пішли у спортивний зал. Тут дзвеніли веселі дитячі голоси. З’явилася наставниця - і враз стало тихо.

- Це Лілія, вона буде з вами зай-матися гімнастикою.

Дівчата перезирнулися між собою, стриманою усмішкою зустрівши новеньку. Потім побігли по колу, разом із ними бігла й Лілія. Уже першого дня тренер помітила миттєву реакцію, зосередженість, точність рухів новоприбулої.

Прийшовши додому, мама поцікавилася:

- Ну, як, сподобалося?

- Ще й як! - емоційно відповіла донька.

Наступного дня відчула, як важко підніматися, дали про себе знати ще нетреновані м’язи рук, спини, ніг. Дівчинка сіла на ліжко і по-дорослому мовчки замислилася. У голові майнуло: “Це важка праця, але я не здамся, я буду тренуватися. Я переможу себе”. Це був момент становлення особистості.

* * * * *

Минули роки. Перше змагання... Тренер підбадьорювала дівчат: зосередженість, витримка, упевненість, жодних вагань, бо якщо на мить втратите пильність, то будь-який снаряд може “скинути” із себе.

Зазвучав урочистий марш, настільки співзвучний і близький до душі, що Лілія крокувала, як на свято.

Музика стихла. Перехопило подих. Зосередилась. Напружила м’язи. Стрибок через коня. Шквал оплесків. Миттєва тривога та радість.

Підійшла до брусів, піднялася, вирівнялася, наче свічка, натягнулася, як струна. Відчула силу та легкість. Сальто на брусах... Новий рекорд. Тривалі оплески.

Важкі хвилини очікування. Радяться судді.

- Лілія Чубай - нова чемпіонка! - оголосив коментатор.

Душа тремтіла від хвилювання. Вона, найменша на зріст, стала найбільшою на п’єдесталі пошани. Це був важкий шлях у великий спорт. Велич перемоги окрилила її. Успіх довго не давав заснути. Нерви напружено гуділи, хоч уже все й було позаду.

Прокинувшись вранці, подивилася у дзеркало - втомлені, але щасливі очі. Вийшла надвір, купила газету, де побачила своє фото і велику статтю кореспондента. Прочитала її.

- Частково відтворив атмосферу змагань, - подумала вона.

Однак, окрім Лілії та її тренера, ніхто не міг збагнути, яка титанічна праця передувала виступам. На тренуваннях падала зі снарядів, боліли руки й ноги, страждала душа, але не здавалася. Хотіла бути подібною на свого педагога, але Віра Петрівна переконувала:

- Ти повинна бути неповторною у своїй величі та красі.

* * * * *

Так і сталося. Юні роки Лілія присвятила гімнастиці й досягла нечуваних успіхів. Та настали дні, коли захотілося забути про все і про всіх. Хотілося спокою, тиші, різноманітності.

Вирішила розважитися, пішла на концерт відомого співака Богдана. Заслухавшись його чарівним голосом, побачивши зблизька, подумала:

- Саме той, кого так давно чекала...

Під бурхливі оплески глядачів дарувала квіти. Відчула ніжний потиск рук, побачила глибину очей. Богдан упізнав у ній чемпіонку, яку не раз бачив на екрані телевізора. Хотів познайомитися, але не було нагоди. А тут...

Зустріч стала доленосною для обох. Незабаром побралися. Були безмежно щасливі.

Як і кожна жінка, Ліля хотіла стати матір’ю. Однак так і не змогла виносити дитину. Професор медицини, оглянувши жінку, дійшов висновку: екологія і, що не менш важливо, великі фізичні навантаження у минулому завадили нормальному перебігу вагітності.

А жінки у пологовому будинку оцінювали все по-своєму: низький рівень і недбалість нашої “безкоштовної” медицини.

- А чому наші керівники високого рангу їдуть лікуватися за кордон?! - вигукнула одна з них.

- А й справді, - підтримали її усі.

* * * * *

Останній раз Лілі вдалося доносити дитину до сімох місяців. Народилася маленька, безпомічна, тендітна крихітка, яка стала великою радістю для мами. Першим привітав чоловік. Приніс квіти, ніж-но поцілував обох. Зігрів теплом і ласкою, підбадьорив.

Приходило чимало людей - знайомих і незнайомих, аби привітати з новонародженою. Лікарі робили все можливе, щоб врятувати дитину, допомагали матері. Та дитина осліпла...

“Що ж ви накоїли?!”, - кричала Лілія, але було пізно. Довго плакала, затуливши обличчя долонями, не хотіла нікого бачити.

Приходили світила медицини, прогнозували, що зір ще, можливо, повернеться. Ліля ж сподівалася на Божу милість, на диво. Однак дива не сталося.

Богдан, як міг, заспокоював. Та Ліля почувала себе дуже нещасною матір’ю. Чоловіка запросили на гастролі за кордон. Ліля відчувала страшенну тривогу, наче струна обірвалася у серці. З нетерпінням чекала дзвінка від нього, однак він не писав, не давав про себе знати. Біль обпікав душу, і ніхто не міг його зупинити.