Військові будні з Афганістану,

- Олександре, яким чином потрапили до Афганістану?

- Коли стало відомо про події в Афганістані, я служив у Мукачево. Усі мріяли потрапити у гарячу точку, тому тишком-нишком писали рапорти. Для нас тоді це була романтика. А незабаром, на початку 80-го року, я був командирований до дружньої республіки, отримавши у званні лейтенанта зарплату одразу за три місяці - 750 карбованців. Пам’ятаю, що коли збиралися до Афганістану, склалися грошима, аби закупити консерви, цигарки. Згодом посланець з’явився з ящиком цигарок, пральною машинкою, цукром та дріжджами, і ми його ледве не вбили. Згодом цей джентльменський набір дозволяв спритно готувати самогон, бо в спіральці брага бродила швидко, пральна машинка працювала без перебоїв.

- Що запам’яталося, коли Ви вперше потрапили до Афгану, був якийсь супротив місцевих?

- Не люблю слово Афган. Афганістан - цікава країна, в якій живуть працелюбні, мужні люди. Інколи їх щоденний раціон - це млинець з півдолоні та кружка води. При дуже поганому ґрунті, вони спромагаються отримувати до трьох врожаїв на рік, використовують гирла річок, культивують одну культуру за іншою - рис, овес, пшоно. Коли в афганця народжується син, він саджає до десятка тополь, аби побудувати хату. Так мало, тому що деревина йде в основному на шибки, перекриття. Хата у них, як наша мазанка - з глини та соломи. Тому коли наші військові не знали про це і вирубували дерева, місцеві ладні були підняти ще одну революцію. В їх розумінні краще вбити когось, але не зачіпати дерев.

- Як Ви обживалися на афганській землі?

- Трапилася цікава історія. Ми помітили, що у річці повно риби, бо місцеві, хоча це була і форель, її чомусь не вживали. Ми не знайшли іншого способу, довелося глушити рибу гранатами. Коли пояснили місцевим, що рибальство потребує вудилищ, то через тиждень нам привезли вудки, приладдя з індійського ринку. А коли ми дали скуштувати місцевим риби, через тиждень усе село почало займатися новою та дивною для них справою - рибалити. Просто до нашого приходу вони і не відали, що рибу можна ловити і смажити. До речі, у той час на їх базарах можна було купити різні дефіцитні для радянських людей речі - японські магнітофони, цигарки “Мальборо” тощо. Коли у нас ще не було літньої армійської форми, її на той час можна було знайти на афганському ринку.

- Ви були 21-річним лейтенантом, командиром мотострілкового взводу. Які завдання виконували?

- Ми були першими, хто потрапив до Афганістану. На початку супроводжували колони від кордону до Кабулу. Інколи наші колони розтягувалися на 10-15 кілометрів, а загальна відстань складала 300 кілометрів. Загалом до військового вторгнення, в Афганістані місцева влада контролювала лише незначну територію, в багатьох районах панувала влада окремих племен. Ми це враховували й інколи, аби уникнути військових конфліктів, доводилося домовлятися. Щоправда, наші методи інколи були силовими, але це рятувало усіх від стрілянини. В одному селищі місцеві сепаратисти влаштували саботаж, та забороняли торговцям відчиняти крамниці, для місцевого люду це означало голодну смерть. Ми викликали кількох торговців, та повідомили, якщо ті не вийдуть на ринок - зламаємо лавки, та почнемо роздавати майно бідним. Так поновили торговельні будні.

- Відомо, що афганці служили у місцевій армії, вправні були бійці?

- Якось святкували з місцевими офіцерами 23 лютого. Вистачило й трьох трилітрових банок самогону, аби 200 афганських вояк напилися вщент. При цьому гашиш хлопці курили, як ми звичайні цигарки. Характерним був випадок, коли сторож лікарні, яку вони дуже цінували, виявився головою партизанського руху душманів. Попри те, що його викрали, він дав настанову своїм, мовляв, не нашкодьте лікарям, бо медиків вони споконвіку не бачили. Було таке, що в нашу медчастину привезли дівчинку із занедбаним гнійним отитом. Це без сумніву витівки афганських бандитів, та наші медики рятували дитя, знали, якщо не врятують - місцеві помстяться, якщо вилікують на певний час залишать у спокої.

- Чим ще допомагали місцевим? Кажуть, партія та керівництво роздавали землю афганським селянам.

- Так, наші намагалися вирівняти їхні права, запровад-жували колгоспи. Щоправда, землю, яку відбирали у багатих, бідняки не дуже й хотіли. Бо ті, хто взяв, на наступний день опинялися з розпоротими животами, напханими експропрійованою землею - такі вже жорстокі азіатські закони. Наша влада роздавала афганцям трак-тори, комбайни, але їх земля була, мов каміння, тому від техніки вони відмовлялися. Земля там споконвіку належала багатіям. Інколи місцеві боялися з цієї причини взяти у кар’єрі солі. Загалом, за допомогою перемовин, можна було доволі часто уникнути збройних конфліктів, зберегти життя людей.

- Були якісь кумедні випадки?

- Якось мала статися перевірка по лінії політпідготовки. Напередодні ми закупили на базарі півтори сотні зошитів та ручок, але бійцям видали конспекти в останній момент, боялися, що усе на листи використають за ніч. Та керівництво не так обурив той факт, що у зошитах майже не було нічого написано. Страшнішим виявилося те, що на обкладинці китайського непотребу був ні хто іншій, як Мао Цзе Дун, лідер їхньої компартії, яка не товаришувала з нашою. Ще один дивний факт: виявилося, що настільною книгою душманів, за якою вони навчалися партизанській підривній діяльності була книга нашого Сидора Ковпака. Підручник з партизанської науки був у свій час закинутий нашими агітаторами до В’єтнаму. А вже звідти, доповнений та перекладений американцями, потрапив до афганських партизан.

- Які ще приклади афганської кмітливості наведете?

- Візьмемо до уваги звичайну легкову машину. На вашу думку, як у неї посадити до 20-ти пасажирів. Афганцям вдавалося переробляти авто, розширюючи кузов за допомогою дерева, інших матеріалів, збільшуючи салон у п’ять разів. До вантажної машини прикріпляли якісь величезні борти з деревини, таким чином ЗІЛ чи “Мерседес” ставали невпізнаними та дуже великими.

...Життя продовжується і не хочеться спекулювати на цій темі. Я пройшов цю школу і назавжди запам’ятав.