Ціна зради

- Є вакансія фізрука у піонерському таборі. Не хочеш під час відпустки відпочити і трохи заробити? - спитав одразу.

Сергій замислився. Його дружина, вчителька початкових класів, у вересні йде у декрет. Ну, як її залишити на все літо? Занудьгує сама у гуртожитку. Відповів:

- А для Наді там не буде місця?

- О, це ідея! Вона ж у тебе на акордеоні чудово грає. Збирайтеся! Першого липня - заїзд дітей. Там зараз така краса! Я тобі заздрю, Сергію...

“Лісове” - стаціонарний табір у хвойняку на березі невеличкого лісового озерця. Відпочивали у ньому здебільшого діти партійних і комсомольських ватажків, тому все тут було на найвищому рівні.

Директорувала у таборі ось уже кілька сезонів поспіль Людмила Іванівна - Сергієва інститутська кураторка, дружина одного із обласних посадовців. Це була жінка сувора, принципова, справедлива. До цього додавалися ще й прекрасні фізичні якості: довгонога, пишногруда блондинка із величезними блакитними очима, обрамленими чорними пухнастими віями. Вона була жінкою, вік якої визначити просто неможливо, якщо не знати її біографії. Людмила Іванівна виглядала на ...надцять років, хоча, за підрахунками Сергія, прожила красуня вже більш ніж половину п’ятого десятиліття.

У табір весь персонал з’їхався за три дні до заїзду дітей. До цього вже зробили косметичний ремонт, тому залишилося тільки приготувати спальні місця, підмести сміття, витерти пил, розчистити пісок на пляжі й обладнати спортивний майданчик. Надя із Сергієм поселилися у двомісному будиночку на березі озера.

Із приїздом дітей розпочалися трудові будні. Щовечора складали плани на наступний день: масові розважальні заходи, концерти, вікторини, спортивні змагання.

Для вагітної жінки це було важкувато. Акордеон з кожним днем набирав ваги. Якщо раніше вона могла легко пританцьовувати, зіграти польку чи вальс, то тепер уже неодмінно потрібен був стілець, бо на животі тримати інструмент було незручно.

Зате яким приємним був відпочинок увечері! Вони мріяли про те, що колись, нарешті, матимуть справжню окрему квартиру, обладнають її сучасними меблями. Нині ж молодята жили в гуртожитку з однією кухнею, душем і туалетом на цілий поверх. А так хотілося окремого затишного гніздечка!

Одного разу вночі Надя прокинулася від протягу. Розплющила очі й побачила, що вхідні двері прочинені, а у щілину зазирає червонощокий місяць. Сергієве ліжко було порожнім.

- Сержику, - покликала, - ти де?

У відповідь лише скрикнула якась сонна птаха та на мить замовк цвіркун. Надя підвелася, накинула халат, ступила у м’які тапочки, визирнула з будиночка.

- Сергію! - обізвалася ще раз.

Відповіді не було. “Куди він зник?”, - загупало у скроні. Зіскочила з ґанку, озирнулася довкола. Табір поринув у сон. Глянула на годинник: за п’ять хвилин третя. Під серцем ворушилося дитя. Поклала руку на живіт, глибоко вдихнула настояне на хвої повітря. Якось млос-но зробилося на душі, тривожно. Повернулася назад, роздяглася, лягла.

Однак заснути не могла. “Де він?”, - стріляла в мозку думка. Довго розглядала темну стелю, тіні від віконних рам на протилежній стіні. Аж ось, нарешті, коли зарожевів світанок, почула шурхіт піску, скрадливі кроки.

Сергій тихо зайшов до будинку, накинув на двері гачок. Шмигнув під ковдру. Надя відчула, як задоволено усміхнувся…

Наступної ночі все знову повторилося. Куди він ходить щоночі? До якоїсь забави? Хто вона? Надя перебирала у пам’яті всіх дівчат і жінок табору. Жодна з них, на її думку, не могла бути коханкою її чоловіка.

Стоп! А чи не Ірочка це, піонервожата третього загону? Точно, вона! Іра, Іра... Ні! Вона ж іще звечора відпросилася й поїхала на весілля до подруги. А що, як не поїхала? Ой, ні!

Може, Віра-медичка? Не може бути! У неї дуже гарний чоловік, такого красеня гріх зраджувати.

Увечері Надя сказала, що дуже стомилася, тому рано “лягла спати”.

Сергій іще трохи пограв у волейбол зі старшими дітьми і теж ліг. Надя відчула, що заснув він майже миттєво. У таборі все затихло. На невеличкому столику між ліжками цокав годинник, відлічував останні секунди минулого дня. Ось стрілки зійшлися - почалася наступна доба.

Сергій перевернувся горілиць. Полежав так хвилину, підвівся, накинув на плечі сорочку, взяв у руки босоніжки та джинси і вислизнув за двері. Надя чула, як він там одягався, як довго не міг застібнути блискавку, вовтузився із взуттям. Нарешті пішов.

Надя визирнула у вікно. Пішов до помешкання третього загону. Ірка?.. Ні, звертає ліворуч. Жінка, не одягнувшись, босоніж, у самій сорочці, крадучись між деревами та будиночками, назирці йде за чоловіком.

А він підходить до директорського житла і тричі впевнено стукає в шибку. Людмила Іванівна з’являється на ґанку, Сергій (її Сергій!!!) обіймає чужу жінку і разом із нею заходить до будиночка. Зачиняючись, скрипнули двері. І знову спокій, і тривожний дзвін цикад...

Господи! Невже? У Наді з’являється бажання ось зараз побігти, постукати у двері, зірвати їх із петель, увірватися до кімнати і вчепитися їй в оте біляве волосся, дряпати гарне обличчя...

Раптом вона відчула млявість в усьому тілі, різкі поштовхи у животі, а по ногах потекло щось тепле, аж гаряче. Надя знепритомніла...

* * * *

Сергій, коли повернувся, навіть не помітив відсутності дружини. Одразу заснув, а прокинувся від раптового стуку у двері. Схопився, відкинув гачок:

- Сергію, Наді стало зле! - на порозі стояла Віра-медичка.

- Як зле? А звідки ти знаєш? - озирнувся на порожнє ліжко.

- Людмила Іванівна знайшла її за своїм будиночком у калюжі крові, вона швидку викликала і сама з нею в лікарню поїхала.

- А що з Надею? - витріщив повні страху очі Сергій.

- Не знаю. Боюсь, що із дитиною щось негаразд. Хоч би Надійку врятували! А ти... - нарешті про щось здогадалася Вірка. - Де ти був? Ех!

Жінка різко повернулась, зістрибнула з ґанку і швидко подріботіла до медпункту. Сергій зрозумів усе. Він важко сів на ліжко, обхопив голову руками й заплакав.

А Наді у цей час марилося, що вона летить кудись у прірву, та не падає, а все летить і летить, насолоджуючись відчуттям невагомості. Чиїсь ніжні руки, губи, приємні звуки, музика чи дзвін. І ось усе зупиняється. Наді здалося, що зупинився не тільки рух, а й час.

Вона розплющує очі й бачить білу стелю, білі стіни, крапельницю, жінку в білому та чиїсь очі, великі і блакитні. Де вона їх бачила і чому так ненавидить цю глибоку блакить? Це Людмила Іванівна! Надя тепер пригадала все.

- Прокидайся, маленька. Усе буде гаразд. Усе добре. Тільки ти не хвилюйся, Надійко, - заспокоює її чужа жінка з холодними жорстокими очима.

Надя ворухнула рукою. Торкнулася живота: він був пласким. Там, у ній, уже не пульсувало життя. А де ж дитина? Вона про це спитала лише очима, а Людмила Іванівна заспокоїла:

- Усе добре. Ти народила хлопчика. Не хвилюйся, маленька.

Надя знову поринула у сон. А Людмила Іванівна зайшла у кабінет завідуючого пологовим відділенням. Вона була категоричною:

- Надя народила здорового хлопчика. Де його взяти - ваша справа. Викидня у неї не було. Вам зрозуміло? А якщо не зрозуміли, то завтра прокинетесь санітаром.

Вона поклала на стіл конверт:

- Ще стільки ж одержите поштовим переказом, якщо все закінчиться добре.

- Людмило Іванівно, а... - хотів щось сказати ескулап, та відвідувачка вже була за дверима.

* * * *

Із пологового будинку Сергій забирав дружину вже у нову однокімнатну квартиру, яку йому, нібито як молодому спеціалістові, надав обком комсомолу. Він, звичайно, не сумнівався в тому, що до цього була причетна його коханка.