“І раптом ми почули голос із могили…”

Корінну рівнянку Марію Таргоній (на фото) дуже непокоїть такий стан справ. Якщо так триватиме й надалі, через деякий час на Грабнику залишаться самі руїни. А поки що пані Марія, яка почала вивчати історію старовинного кладовища ще в часи Великої Вітчизняної війни, може з закритими очима провести екскурсію місцями поховань людей із цікавими життєвими долями.

Із 1958 року до виходу на пенсію Марія Таргоній викладала географію у рівненській школі № 11. Однак із самого дитинства вона зацікавилася історією кладовища на Грабнику. Не дивно що й тепер, коли пройшло чимало років, пенсіонерка легко знаходить могили тієї чи іншої людини. Крім цього, вона може розповісти багато цікавого про історію життя та загибелі похованих. Завдяки своїй бабусі жінка знає чимало цікавинок і про загиблих задовго до її народження.

Варто сказати, що функціонувати кладовище почало ще в двадцяті роки 19 століття. Хоронили на ньому переважно заможних рівнян і лише в 30-х роках двадцятого століття кладовище стало місцем поховання різних верств населення. У 1848 році, за словами Марії Таргоній, на могилі генерала Степана Красовського його вдова за свій кошт побудувала капличку, яка стоїть і донині. За декілька кроків від неї Марія Таргоній показує старовинний пам’ятник рівнянину Кості Говорову. Каже, що нащадки похованого наразі мешкають у Парижі, навіть приїжджали до міста впорядковувати могилу. До перепоховання на території парку ім.Т.Г.Шевченка, на Грабнику була могила Олеко Дундича - сербського героя громадянської війни, який, воюючи на боці Червоної армії, загинув саме у Рівному. Чимало збереглося міцних і дорогих надгробних плит членів міському партії.

- На території кладовища у братській могилі поховано 19 тисяч радянських військовополонених, які загинули в концтаборі (район магазину “Малятко”) - розповідає Марія Таргоній. - Хоча мені було лише 6 років я добре пам’ятаю, як везли на возах мертвих солдат - покалічених, худорлявих. Спочатку їх хоронили поодинці, але згодом німці наказали викопати одну велику яму. У нас тоді було горе - у полон під Москвою потрапив мій дядько. Тому члени моєї сім’ї щоразу, коли привозили на поховання полонених, вдивлялася в обличчя мертвих, чи бува, серед них немає його. На щастя, серед загиблих дядька Сашу не знайшли. Він, до слова, повернувся з полону живим та неушкодженим.

Далі Марія Таргоній показує могили волинських німців, Густава Гренке та його доньки Ірми. На пам’ятниках добре збереглися надписи, хоча рік смерті датується серединою 30-х років 20 століття. За словами “екскурсовода”, Густав був електриком на рівненських млинах, які колись розташовувались на нинішній вулиці Чорновола. Із розповідей своєї бабусі жінка дуже добре пам’ятає будинок, де проживали Гренки. Часто туди з подругою навідувалися, щоб просто подивитися на будівлю.

- У будинку волинських німців після війни проживала сім’я маршала Конєва, - говорить пані Марія. - Пригадую, як мене, молоду вчительку, попросив підмінити урок директор п’ятої школи. Перед цим попередив, що в класі, де мені доведеться провести заняття, навчається син відомого маршала. Тож дав мені пораду “гарно поводитися”. Однак нащадок Івана Конєва виявився на диво приємним хлопчиком і був, як всі діти.

Щодо вищезгаданих поховань Гренків, то Марія Таргоній сподівається, що хтось із товариства волинських німців, яке базується в Житомирі, приїде до Рівного й приведе до ладу могили своїх земляків.

Далі пенсіонерка показує ряд цікавих пам’ятників. Тут і друга дружина головного архітектора Рівного післявоєнних часів Сергія Богдановича, автора проекту Братської могили радянських воїнів та партизанів (біля міського будинку культури). Зберігся й монумент лікарю Миколі Прохорову (1873-1930), який був одним із провідних ескулапів тих часів. Незвично красивий монумент встановлений і рівнянці Софії Соловей. За словами Марії Таргоній, дуже красива 23-річна дівчина через нез’ясовані обставини застрелилася з револьвера свого коханого у тридцяті роки минулого століття.

Марія Таргоній пригадує, як вони з подругою, мимоволі, стали рятівниками одного військовополоненого, який переховувався в кущах однієї з могил на кладовищі під час Великої Вітчизняної війни.

- Ми тоді добряче перелякалися з подругою, почувши голос із могили, - сміється пенсіонерка. - Але після того, як нас на російській мові запитали, чи не ходить тут німецький патруль, трішки відійшли від ступору, бо зрозуміли: то не мрець. А був це радянський військовополонений. Він попросив нас принести поїсти, бо вже третій день не мав і росинки в роті. Ми з подругою відразу ж побігли додому. Прихопила кілька квашених огірків, хліба й вже хотіла бігти до воїна. Та подруга розповіла про це своєму батькові, а той вже швиденько побіг до мого. Разом вони допомогли військовому дістатися Синева, куди тому було потрібно.

Рівнянка каже, що у нинішнього покоління ставлення до кладовища не таке, як було раніше в людей.

- Наприклад, влітку їду на базар, - каже Марія Таргоній, - і так важко на душі чогось раптом стає. - Я виходжу з тролейбуса біля кооперативного технікуму і йду на кладовище, де поховані мої родичі. Через деякий час проблем як і не було. Молодь дуже рідко відвідує могили своїх близьких. Віддають дань померлим лише на провідну неділю. Особисто я вважаю, що ходити на кладовище треба частіше, бо все одно ці відвідини, щоб там не казали, щось для душі та й дають.