Стрілися з Божої волі...

...Юрій був єдиним і довгожданим сином, який народився після десяти спільно прожитих років. Молилися на нього батьки, ні в чому не відмовляли. Ріс негордовитим, веселим, урівноваженим хлопцем. Після закінчення десятирічки, вступив до педагогічного інституту. Раділи батьки. Уже й домовились у райвно, аби після закінчення навчання син учителював у своєму селі. І наречена в нього була - донька голови колгоспу Галя. У селі про їхню дружбу знали всі. Палажка з Кузьмою були впевнені, що буде невісткою, бо й самі цього хотіли. Але останнім часом з міста, де вчився, Юрій чомусь не поспішав. Помітила це й Галя, хвилювалася.

Одного разу, коли навідався додому, Кузьма вирішив поговорити з ним. Син із батьком був відвертим:

- Тату, я закохався у свою однокурсницю Олесю і ми вирішили побратися.

- А як же Галя? - здивовано запитав Кузьма. Думав, син жартує.

- А я Галі нічого не обіцяв, - відповів щиро Юрко, - ми з нею дружили просто так...

Уперше виник конфлікт між батьком і сином. Юрій не відступав від свого рішення, не йшов на жодні вмовляння. Тріснули плани Кузьми породичатися з головою колгоспу, сину він цього пробачити не міг.

- Коли так, - уже не тямлячи себе від гніву, - сказав Кузьма, - можеш додому не повертатись ніколи. Нема в мене більше сина. Бачити тебе не хочу.

Матері від цих слів стало моторошно.

- Що ти верзеш? - закричала. - Забери свої слова назад і вибачся перед Юрком.

Батько лишався невідступним. Сказані Кузьмою слова були, звичайно, спересердя, але чи то в таку погану пору вони вилетіли з батькових уст, бо так і сталося, що свого сина після цієї розмови вони більше не побачили. Його привезли додому в домовині...

Закінчувався тоді вже останній рік навчання Юрка в інституті. Важко було в нього на душі від тих образливих батькових слів. Бо вони з Олесею кохали одне одного й розлучатися не думали. Мріяли після розподілу вчителювати разом в одній школі. Для цього їм потрібно було зареєструвати шлюб. Не повідомивши про це своїх найрідніших (адже знав Юрко, що батько не дасть йому благословення), подали заяву до РАГСу.

Реєстрація шлюбу мала відбутись у суботу, а в п’ятницю, у свій останній день парубоцького життя, пішов Юрко з товаришами до річки скупатись, як тоді він пожартував, змити всі свої гріхи. Потрапив у вир, і врятувати його вже ніхто не зміг.

На похорон Юри приїхали всі його одногрупники. Тільки Олесі з ними не було. Після того, що сталося, вона знепритомніла, їй стало зле, забрали в лікарню. Палажка з Кузьмою після похорону сина замкнулися в собі, їм ні з ким не хотілося спілкуватися. Не міг собі простити батько тієї останньої розмови з сином. А образливі слова, сказані ним, переслідували тепер його скрізь...

Минали роки, старіли Палажка з Кузьмою, уже й хвороби помалу до них чіплятися почали. Забилися в тривозі їхні серця. Нема їхнього сина, нема до кого голову прихилити. Не могли вже відмовити директору школи в проханні взяти до себе квартирантку. Усе ж якась поміч буде. Оля їм сподобалась. Веселої вдачі дівчина, вона не давала сумувати стареньким. Сусіди казали: “А Оля, Палажко, навіть схожа на тебе в молодості. Ніби внучка твоя”. Стискалося в старенької серце... Місяць прожила Оля в Палажки та Кузьми. Не розпитували вони її ні про що, але одного недільного дня зав’язалася між ними невимушена розмова. І повідала дівчина про своє нелегке сирітське життя.

- Батьків своїх зовсім не знаю, - розповідала Оля. - Тато загинув трагічно ще до мого народження, а мама померла під час пологів, коли народжувала мене. Виховувалась у бабусі Марти. То вже потім, коли підросла, бабуся розповіла мені, що татко з мамою дуже кохали одне одного. Вони вчилися в одному інституті.

Оля розповідала й не помічала, як змінювалися від почутого обличчя стареньких. У них усередині все тремтіло, бо ця історія нагадувала їм про єдиного сина.

- Коли мені виповнилось десять років, бабуся моя померла і я залишилася одна-однісінька на білому світі, - продовжувала Оля. -Хотілося знайти татових батьків, та не знала про них нічого, як і вони про мене. Та й не могли знати про моє існування, бо батьки були неодружені ще, коли мама завагітніла. Можливо, вона й не встигла сказати про це татові.

Розповідь Олі вибила зовсім стареньких з рівноваги. Щось закрадалося в їхні душі. А Оля спокійно продовжувала:

- Єдине, що нагадує мені про батьків, - фотографії. Вона дістала альбом, вийняла звідти фото й показала.

- Подивіться, які вони в мене були гарні. Ось мама Олеся, ось тато Юрій. Він, ніби посміхається до мене.

Тремтячими руками взяла фотографії Палажка, довго вдивлялася підсліпуватими очима, а потім, як заголосить:

- Та це ж наш синочок Юрчик!

Не могла нічого втямити Оля. Та коли старий Кузьма приніс такі ж фотографії, показав їй, вона все зрозуміла.

- Онучко ти наша дорогенька, - запричитала бабуся... Вони кинулися всі троє в обійми. Міцно тримали Олю Кузьма з Палажкою, ніби боялися, щоб не випурхнула вона з рук і не полетіла від них. Видно, з Божої волі стрілися найрідніші люди, які й не знали досі про існування одне одного. Прийшла-таки в хату Кузьми з Палажкою радість, запізніле щастя. Але то була радість з присмаком гіркоти, бо, не виключено, що якби батьки прислухалися тоді до синового серця, радість і щастя могли б бути зовсім іншими...