А щастя прийшло

Ще коли вчилася в сільськогосподарському технікумі, Віта закохалася в хлопця, старшого за неї. Він так приворожив до себе дівчину, що вона вже й не уявляла життя без нього. Можливо, нічого й не трапилося б, якби не той вечір у гуртожитку, коли святкували день народження її однокурсниці. На вечірці Андрій був дотепним, розповідав анекдоти й розливав у бокали вино. Заздрили Вікторії подружки, адже в неї такий хлопець! Тоді Віта вперше в своєму житті випила вина, тож захмеліла відразу. Не зчулася, як опинилася у Андрієвих обіймах. Що було далі, Віта не пам’ятала, лише коли прийшла до тями, ледь не вмерла від сорому – вона лежала в ліжку напівроздягненою...

Вона хотіла зустрітися з Андрієм, поговорити з ним про все, що сталося, але він більше не з’явився до неї. Від його товариша дізналася, що Андрій одружений, має двох дітей, а в їхньому місті був у відрядженні. Віту обпекло від почутого, мов вогнем. Це ж було її перше кохання, про яке мріють всі дівчата, - і таке зрадливе, розтоптане...

Можливо, й забула б Віта

про те, що сталося, але з часом стала відчувати, що з нею щось коїться. Звернулася до лікаря. Гінеколог лагідно промовила: “Ваші занепокоєння безпідставні. Ви, Віто, щасливі, адже скоро станете матір’ю”. Сталося те, чого боялася найбільше.

в ті хвилини хотілося накласти на себе руки. Що ж скаже мати, коли дізнається про це?..

- А хто ж батько твоєї дитини? – запитала зло мати.

Віта почервоніла. Їй хотілося притулитися до неї, як на сповіді все розповісти. Та не схотіла вислухати мати дочку, а тільки кричала:

- Ах, ти, сучко, осоромила нас на все село! Позбудься свого байстрюка, поки не пізно! Якщо народиш, прокляну тебе.

Гірко заплакала Віта і того ж дня повернулася в місто. Їй було так важко на серці, - найрідніша в світі людина, яка дала їй життя, не захотіла її зрозуміти. Кому вона тепер потрібна?

Коли йшла через міст, хотіла кинутися з нього у воду, щоб більше не відчувати цих мук, але якась сила стримала її. У гуртожиток іти не хотілося, тож у магазині, куди зайшла, щоб купити щось поїсти, запитала в бабусі, яка стояла в черзі поруч із нею:

- Ви не знаєте, може, хтось здає квартиру?..

Бабуся глянула на незнайомку. Видно, чимось сподобалася їй ця дівчина, бо, коли вийшли з магазину, бабуся сказала:

- Ходімо зі мною. Якщо сподобається, то й залишишся у мене...

Так Віта стала жити в нової

знайомої. Бабусі йшов уже восьмий десяток, вона часто хворіла, тож їй потрібно було, щоб хтось був поруч. Віті теж сподобалася бабуся, але речі з гуртожитку дівчина не поспішала забирати. А якщо бабця дізнається, що вона вагітна, й вижене? Тож вирішила не відкладати цю розмову. Бабуся уважно вислухала, а потім сказала:

- Не переривай вагітність, доню, це великий гріх. А ще може статися таке, що ти ніколи більше не зможеш стати матір’ю. Якщо мати відмовляється від тебе, Бог їй суддя. Колись вона зрозуміє свою помилку... Народжуй, доню, я допомагатиму тобі. Яка ж то радість буде для мене на старості літ!..

Після тих слів Віта заплакала, пригорнулася до бабусі Ганни:

- Спасибі вам за ваше добре серце. Значить, є Бог на світі, що в такі важкі дні мого життя послав вас мені.

Екзамени в технікумі Віта здала успішно, з відзнакою, і її направили на роботу в агрономічний відділ сільськогосподарського управління.

Невдовзі Віта народила синочка, якого назвала Петриком, - на честь свого батька. Бабуся Ганна аж помолодшала біля дитини. Віта писала додому про народження онука, та відповіді не отримувала. Розуміла, що мати її не пробачила. Не було вісточки й від батька, хоча душею відчувала, що він ладен був прилетіти до неї, та мама йому цього не дозволяє. Коли Петрику виповнився рік, Віта вийшла на роботу.

Після народження дитини Віта стала ще красивішою, - пожіночнішала, чорна довга коса спадала їй на плечі. Тож залицяльників у неї не бракувало, але вона й говорити з ними не хотіла, - просто ненавиділа тих, хто говорив їй такі ж солодкі слова, як колись Андрій. Були й такі, що на коліна ставали перед нею, клялися в коханні, хотіли поєднати з нею свою долю, та коли вона казала, що в неї є дитина, ставали зовсім іншими, а потім зникали назавжди.

- Не впадай у відчай, Віто, твоє щастя тебе неодмінно знайде, - розраджувала баба Ганна.

Якось приїхав у сільгосп-

управління, де працювала Віта, молодий агроном з колгоспу зі звітом. Його послали до Вікторії. Коли зайшов у кабінет, у неї чомусь тьохнуло серце. Він несміливо подав їй аркуші, списані цифрами. Вона переглядала його звіт, а він заворожено дивився на неї. Коли закінчила перевіряти документи, сказала:

- У вас тут не всі дані. Вам потрібно буде допрацювати і приїхати завтра.

Не розуміла Віта, навіщо вона йому так сказала, адже звіт був у порядку. Наступного дня чоловік прийшов без запізнення, показав їй ті ж папери. Затинаючись, запросив на кіно увечері. Віта погодилася. Після перегляду фільму Олександр провів її додому. Потім ще були зустрічі. Віта переконувалася, що кохає Сашка, відчувала взаємність. Згодом він освідчився їй:

- Віто, я тебе кохаю. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, - сказав несміливо.

А вона ніжно дивилася йому в очі й мовчала. Так хотілося пригорнутися до нього і сказати: “Так, любий, я кохаю тебе і хочу бути твоєю”. Та вона лише сумно сказала:

- Я кохаю тебе, Сашку, більше всього на світі, але дружиною твоєю стати не можу.

- Чому, кохана? - схвильовано запитав.

Вікторія боялась цієї миті. Ось вона скаже правду - і він піде від неї назавжди, як і всі. Але Олександр допитувався:

- Розкажи, Вітусю, хіба можуть бути якісь причини, якісь перепони на шляху до нашого щастя? Зізнайся, кохана, що тебе тривожить.

Віта промовила:

- Знаю, Сашо, що ти мене кохаєш. Спасибі тобі за це. Але цього кохання я не заслуговую. Ти ще знайдеш свою любов, а нам потрібно розійтися.

Олександр не міг зрозуміти, що з нею коїться. І не витримала Віта, відкрилась йому, розповіла про все, що з нею сталося. Чекала найстрашнішого. А Олександр, вислухавши її, пригорнув до себе і сказав:

- Віто, ти не винна в тому, що трапилося. Я кохаю тебе і любитиму твого сина, як свого.

Не чекала такої відповіді Віта, заплакала іще сильніше. Пригорнулася до Олександра.

- А можна, я побачу нашого синочка сьогодні? - усміхаючись, промовив він.

Коли прийшли до Віти додому, бабуся Ганна відчинила їм двері. Глянула на закоханих і все зрозуміла. З кімнати ще невпевненими кроками вибіг маленький Петрик, і радісно, ніби хто навчив, вигукнув:

- Ма-ма, та-та, - і простягнув до Олександра ручки. Чоловік підняв його, пригорнув до себе і зі сльозами на очах промовив:

- Так, я твій тато, Петрику.

Дитина ще сильніше пригорнулася до нього. Віта і бабуся дивилися на них і витирали сльози, які котилися з очей.