Через дітей стала жебрачкою

- Не осудіть мене. Так склалося життя...

Достеменно про долю жінки не знав, тож, залишивши на якийсь час “роботу”, Настя розповіла про себе.

- Мені з дитинства не поталанило. У 12 років, граючись із такими, як сама, впала зі стіжка сіна й порушила хребет. З Божою допомогою люди мене виходили. А коли стала підростати, помітила, що ліва нога коротша за праву. Цьому вже зарадити ніхто не міг. З такою вадою і йшла життям. Хоч була вродливою, та на щастя не розраховувала, бо кому така потрібна? Але, як кажуть, у кожної людини є на небі своя зірка. Знайшлася там і моя.

Полюбив мене хлопець із сусіднього села. Хоча батьки Антона опиралися такій дружбі, але кохання перемогло - ми побралися.

Мої ж жаліли мене, розуміли, як важко жити такій, як я, у селі. Тож згодом продали дещо з живності, дідову хату й купили квартиру в місті на першому поверсі, щоб мені було легко виходити.

З чоловіком поталанило: допомагав у всьому. Хотіла влаштуватися на якусь роботу - не дозволив. Народилося в нас двоє дітей - син і донька. Ми були тоді щасливі. Шкода тільки, що недовго. Бо коли раптово від інсульту помер Антон, для мене, ніби й небо закрилося. Адже на руках залишились діти. Василькові тоді йшов десятий рік, Олі - восьмий. Але знайшла в собі сили, не здалася. Змушена була шукати посильну роботу. Працювала сторожем, двірником, кухонним працівником, адже професії ніякої не мала. Усе старалася для дітей, щоб не були голодні, щоб не гірше за всіх одягалися, аби не почувалися сиротами. Ніхто не знає, як важко було. Але все стерпіла. Виросли діти, одружилися. Думала, що настав час відпочити. Та ось, бачите, який спочинок. Зробила свою справу горілка, бо син почав заглядати в чарку. Хоч як просила покинути цю біду, сварилася з ним, та його засмоктувало все більше. Кинула Василя дружина, повернувся до мене. Та пити не переставав. Помітила, що й донька стала схильною до цього зілля. А незабаром й вона опинилася в нашій квартирі. Обоє п’ють, працювати не хочуть. А гроші де брати? От і вимагають у мене пенсію. Не раз піднімали руку, коли не хотіла давати гроші. Куди мала діватися? Віддавала все, залишаючись без копійки. Тож змушена була йти на такий крок - просити милостиню.

Душа моя горить від сорому, коли простягаю руку. Хіба ж думала колись, що дійду до такого? Але іншого виходу не знайшла, бо ж їсти хочеться. Тут, на ринку, куплю щось і з’їм хоч раз на день, бо знаю, коли приїду додому, діти все вигребуть з кишені. Вони чекають мене із “заробітків”, як колись у дитинстві, але вже зовсім по-іншому. Якось купила сину на “зароблені” гроші туфлі, бо бачила, що вже ходить майже босий. Так він накинувся на мене: “Навіщо брала? Краще б пляшку принесла”. Наступ-ного дня він ті туфлі таки продав комусь за оковиту, яку із сестрою випили. Ще й побили мене, бо ж мало їм було. Здається, і додому не їхала б, ночувала б на вулиці. Та материнське серце все одно рветься до дітей. Бо хоч які вони є, але мої і нікому більше не потрібні. Може схаменуться, як матері не стане.

Ось таку історію почув від знедоленої жінки, яку рідні діти довели до відчаю. Яка недосипала, недоїдала заради них, їхнього щастя. Але, на жаль, у теперішній час таких сімей багато, де дорослі діти живуть за рахунок пенсії батьків, знущаються з них. Молоді, здорові люди опускаються до такого життя, топлять його в горілці, наркотиках, і нікому, схоже, до них немає діла...