Пасхальні пригоди у Львові

Львів - місто традицій. Львів’яни завжди славилися своєю релігійністю. Хіба є ще на світі місто, в якому існує така величезна кількість церков на душу населення? Думаю, що ні.

Незабаром Пасха і я завжди з нетерпінням чекаю на неї. Як приємно буде спостерігати за весільними кортежами, що поїдуть вулицями, та за молодятами, що кормлять лебедів у парку. Все це буде, варто лише почекати один тиждень. А зараз господині печуть паски та струдлі, коптять шинку та фарбують писанки.

Я теж готуюсь до Пасхи, тільки дещо інакше - рехтую костюм для вертепу. Ви скажете, що я зарано почав, адже до Різдва ще так багато часу. Маєте рацію, але я збираюсь піти колядувати саме на Пасху. Мені цікаво, чи знайдуться у Львові люди, які не знаються на християнських святах та народних звичаях.

Колядувати можна?

Щоб не образити нічиїх почуттів, не стану називати номери будинків, в яких я проводив свій експеримент. Я умовно розділю їх на старі та нові.

Почав я зі старих будинків. Згідно з моїми спостереженнями, у старих будинках, звісно, якщо фасад архітектурної пам’ятки не зіпсований склопакетами, більшість мешканців - літні люди, пенсіонери. Дехто з них пам’ятає, як то воно було за Польщі.

Квартири у нових будинках, як правило, займають представники середньої вікової категорії та молодь.

Обшарпані двері відкрив маленький сухий дідок. Вбраний він був у старі штани, підперезані простим шнурком, та заправлений подертий светр.

- Слухаю вас, - сказав він, дивлячись на мене знизу догори крізь товстезні скельця окуляр.

- Христос рождається! - привітався я. - Колядувати можна?

Старенький деякий час мовчки дивився на мене, а потім повернув голову і закричав у нетрі своєї темної квартири. - Славцю, ходи сюди. Ходи сюди!

Я почув шарудіння капців, і через хвилину до дверей підійшла така ж маленька, як і сам господар, бабця з рушником на плечі.

- Чого кричиш? - запитала вона.

- Он, дивись, - дід показав на мене пальцем.

- Хто це?

- Ти казала, що ще ніколи в житті живого наркомана не бачила. Он, дивись. Сам прийшов.

Господиня наступної обраної мною квартири, почувши запитання, вийшла за поріг, приставила свій товстий короткий палець до моєї голови, покрутила ним, після чого повернулася до квартири і зачинила двері.

Чоловік, років шістдесяти, в іншій квартирі, виявився дуже серйозним. Він вислухав мою пропозицію щодо коляди і вніс зустрічну:

- У мене не можна. Але я вам поясню, де вас радо приймуть. Ви знаєте, де університет? Так от, зараз ви дійдете до університету, сядете на маршрутку чи на тролейбус №2, поїдете п’ять зупинок і вийдете на вулиці Кульпарківська. Там перейдете на другий бік і прямо через ворота, алейкою до маленького такого будиночку з написом “Приймальний покій”. Там мій кум лікарем працює. Ви йому заколядуєте.

Я ледь стримався, щоб не розсміятися. Галицький гумор особ-ливий! Ну, де ви ще зустрінете такий колоритний народ? На мене не сварились, не кричали, мені просто розказали, як проїхати у психіатричну лікарню.

Мешканці нових будинків були менш толерантними. Одні назвали мене придурком, з іншої квартири - вигнали, вигукнувши у спину: “Ану вали звідси, баптист!”.

Та що найцікавіше, мені все ж вдалося заколядувати і навіть заробити на цьому!

Чоловік, який впустив мене, був товстим і лисим. З одягу на ньому були спортивні штани та золотий ланцюг грамів на триста.

- Ну давай, колядуй, - сказав він, закриваючи собою вхід.

- Коляд-коляд-колядниця, добра з маком паляниця! А без маку не така, дайте, пане, п’ятака. Як не дасте п’ятака, буде доля не така! - випалив я.

- Все? - перепитав господар.

- Все.

- Круто. За мак посадити можуть. А взагалі, конкретно. Давай, Філарет, а то прокляну. Влучно сказав.

Чоловік дістав з кишені спортивних штанів гаманець, схоже, що він і дома з ним не розставався, дістав звідти п’ять гривень і простягнув мені.

- Тримай, як просив, п’ять, - сказав він.

А от сусіди крутого пацана виявились жмотами. Двері відкрила дівчина років двадцяти. Колядувати вона дозволила, але, послухавши колядку, не дала мені ані копійки, лише подякувала.

Відстав від вертепу

Наступна частина мого розіграшу називалася “Відстав від вертепу”. Я замотався у простирадло, взяв у руки посох і вдягнув на голову зроблену з картону корону. У такому вигляді вийшов на вулицю.

- Перепрошую, я від вертепу відстав, ви його тут не бачили?

Реагували люди по-різному. Хтось зупинявся і починав пояснювати, що Різдво взимку, а Пасха - весною, хтось просто шарахався від мене. Більшість казали, що ні, вертепу не бачили.

Один чоловік зупинився і запитав, чи пам’ятаю я, в якому місті знаходжусь. Я пам’ятав, і він пішов своєю дорогою. Інший перехожий, від якого за три метри тхнуло перегаром, зупинився і із заздрістю сказав:

- Ну ти, блін, загуляв! Півроку в коматозі!

А потім, хитро примружившись, запитав:

- Слухай, цар, а в тебе грошей не лишилось? Може, похмелимося?

Обливаний понеділок почався передчасно

Зізнаюсь, що обливати водою незнайомих людей за тиждень до Обливаного понеділка я не наважився. Побили б, як пити дати. Експериментувати вирішив на своїх.

Зупинившись перед дверима свого кума, я дістав з кишені келишок, налив у нього води з півторалітрової пляшки і подзвонив. Коли кум відкрив, я виплеснув воду йому в обличчя і завмер, очікуючи, якою буде реакція.

Кум облизав мокрі губи і здивовано промовив: “Не горілка”.

Реакція другого колеги була не менш цікавою. Коли я виплеснув в обличчя Андрія воду, він деякий час стояв мовчки, а потім запитав:

- Ти що, здурів?

- Вітаю з Обливаним понеділком! - радісно вигукнув я.

- Ранувато, - здивовано сказав він, - але немає приводу, щоб не випити. Заходь.

А от жарт зі Степаном мені даром не пройшов.

- Ах ти, скотина така, - обурився він, - я його на порозі з відкритими обіймами зустрічаю, а він мені водою в морду. Ну і хто ти після цього?!

- Так Обливаний понеділок! - пояснив я.

- Скільки тобі разів пояснювати, Обливаний понеділок - перший понеділок після Пасхи, а не до неї.

- А, може, я - католик…

- Та хоч протестант! Це що, привід мене водою поливати?

- Ну, я тебе на Обливаний понеділок поливати не буду. Вважаймо, що ти своє отримав.

-Добре, заходь, що з тебе візьмеш. Одне слово - журналіст. Чай будеш?

- Буду, - погодився я.

- Ну то йди у ванну, чайник набери.

Я взяв на кухні чайник і чемно пішов у ванну, але, як тільки я зійшов з паркету на кахель, на голову мені хлинула холодна вода.

Позаду стояв задоволений собою Степан з пустою трилітровою банкою в руках.

- Вважаймо, що ти теж своє отримав, - підморгнув він мені.