Чорнобиль: 25 років потому

Якось увечері між хлопцями виникла розмова.

- Я пишаюся обраним фахом.

- Я також. Адже рятувати людей, ризикуючи власним здоров’ям, а подекуди й життям, зможе не кожен, - відповів курсант Петровський.

- У мене специфічний напрямок, оскільки службу несу на Рівненському хімічному гіганті “Азот”. Небезпека чатує на кожному кроці, тримаючи персонал у напрузі.

- Це так. Але ж ти подумай, в якому місці працюю я (2-га воєнізована пожежна частина УВС Київського облвиконкому з охорони Чорнобильської АЕС - авт.), - безтурботно посміхаючись, промовив Олександр. - Уяви, що буде, якщо, не доведи Господи, вибухне Чорнобильська атомна електростанція?..

До фатальної квітневої ночі 1986-го залишалося неповних три роки...

Окремою сторінкою у житті Ігоря Івановича Вакуліна, як і величезної кількості відважних пожежних, проходить Чорнобиль. У жовтні 1989 року його відкомандирували на Київщину. Три вахти поспіль він перебував на посаді пожежного ВПЧ-16 з охорони 30-кілометрової зони.

- Зима 89-90 років видалася безсніжною, - пригадує підполковник служби цивільного захисту Ігор ВАКУЛІН. - Коли ми прибули на місце дислокації, мені здалося, що я потрапив в іншу країну, в якій панують свої закони й порядки, де місця не вистачає радості й позитивним емоціям. В обличчя байдуже дихали занедбаність, пустка і, здається, смерть... Та неперебірлива й безжалісна смерть, котра забрала життя в моїх колег, які з перших секунд кинулися в нерівний двобій із чорнобильським лихом, усвідомлюючи, що назад дороги немає. Обірвалася вона в багатьох і в майбутнє... Здебільшого доводилося гасити покинуті хати, зокрема, в селах Опачичі та Зимовище. Якось вигоріло ціле село, близько 30 будівель. Оскільки там ніхто не мешкав, повиростала височенна трава, яка поступово висихаючи, ставала, немов подушка. Коли вона займалася, загасити вже її було не так просто. Вогонь перекидався на хатини, прямуючи до найближчого лісу. Рівень радіації підвищувався в декілька разів.

- За час моєї служби у 30-кілометровій зоні, - продовжує Ігор Іванович, - нам довелося гасити закинутий хімічний склад, в якому залишилися добрива ще з часів дочорнобильської пори, та школу, яка вже ніколи не стане епіцентром країни знань, не збере під своїм дахом дітей. Спокою, повторюю, не давали лісові пожежі, вогонь від яких міг спричинити повторний атомний вибух. Якось ми приїхали в Чорнобиль для перевірки наявності води в гідрантах, пересвідчитися у їх справності. До нас вибігли люди, перелякані появою пожежних машин. “Невже знов?!”, - читали ми в очах самопоселів німе запитання. Неподалік одного з будинків, в якому проживало літнє подружжя, я нарахував 9 котів та 12 собак. Тварини, покинуті люблячими господарями, тулилися до нових хазяїв у пошуках їжі й турботи…

У голові не вкладалося. Як?

Коли стався вибух четвертого енерго-блоку на Чорнобильській АЕС, Петро Володимирович БУЙВОЛ, учасник бойових дій на території інших держав, а на той час старший пожежний ВПЧ-7 з охорони РВО “АЗОТ”, перебував у караулі. “Керівництво повідомило нам новину, яка дуже швидко обростала додатковими, переважно неперевіреними, чутками, - пригадує Петро Володимирович. - Зрозуміло було одне: подія в Чорнобилі, насамперед, торкнеться пожежних. Точніше тих, хто службу несе на техногенних об’єктах. Уже за декілька днів нас зібрали в актовій залі й повідомили, що попереду відрядження на Київщину. Першими поїхали водії на пожежних автомобілях. Моя черга припала на 14 квітня 1987 року. Тричі вахтовим методом (вахти в той рік тривали по 15 діб) я виконував обов’язки пожежного ВПЧ-2 з охорони ЧАЕС. Остання вахта продовжувалася з 13 по 29 червня. Основним нашим завданням було восьмигодинне чергування на першому й другому енергоблоках. Атомний гігант захоплював подих величиною прогресу людства, якого воно досягло в енергетиці. Гул турбін у перші дні створював не стільки фізичний дискомфорт, як емоційний. У голові не вкладалося, як могла статися така техногенна біда?.. Тут, на атомній, здавалося, все продумано до найменших дрібниць. І лише науковці з Японії та Америки зацікавлено досліджували передумови й наслідки аварії. Вони ж бо здалеку, їм не довелося захлинатися радіаційними викидами.

Не довелося тоді, у 1986-му. Низка зем-летрусів, яка сколихнула Японію в березні 2011-го, ще раз підтвердила істину: стихія - непередбачувана й безжальна у своєму розмаху. Не змогли японці з їх передовими та знаними всьому світові технологіями упередити вибухи на атомній електростанції “Фукусіма-1”, допустивши другий Чорнобиль - ще одну невиліковно-смертельну виразку на тілі матінки-Землі.

З Петром Буйволом у той рік в Чорнобилі службу несли й інші пожежні з Рівнен-щини: Юрій Гешко, Михайло Жакун, Михайло Кухта, Володимир Долбієв (останнього вже немає в живих - авт.). Доводилося гасити пожежі в житловому секторі у самому Чорнобилі, залучалися бійці й до приборкання вогню, що охопив склади в Іванково, постійно перевірялися на справність гідранти, покращували добробут військової пожежної частини. Дисципліна була надзвичайно суворою, забезпечення форменим одягом, транспортними засобами, провіантом - відмінне. Однак молоді чоловіки, повні енергії й сили, сумували за рідними. Вони ловили в Прип’яті рибу, їли стиглі, обпалені радіацією, черешні, жартували. Зрештою, намагалися жити навіть там, де життя завершилося в одну мить...

99 діб в Чорнобильській зоні

Черга старшого лейтенанта внутрішньої служби Анатолія ПОЛЮШКЕВИЧА вирушати в Київську область надійшла в січні 1989 року. За направленням УВС Рівненської області протягом маже 100 діб він безперервно виконував обов’язки старшого інспектора з бойової та службової підготовки 2-го батальйону патрульно-постової служби міліції з охорони 30-кілометрової зони ЧАЕС. Чергування, контроль за дисципліною, допуск особового складу до самостійного несення служби зі зброєю, перевірка несення служби по периметру зони у нічний період та інші численні завдання часу та сумні роздуми не полишали…

Зрештою, напрямок діяльності у зоні Чорнобильського лиха, який доручило керівництво старшому лейтенанту Полюшкевичу, безпосередньо було пов’язане з умінням відмінно володіти зброєю, яке він здобув під час проходження строкової служби в місті Ульянівськ Приволзького військового округу.

- Звістку про біду в Чорнобилі я отримав, коли перебував у Києві. А це якихось 110 кілометрів між двома містами, - пригадує полковник Полюшкевич. - Добре пам’ятаю (про це ми, щоправда, офіційно дізналися лише через декілька діб), трагедія трапилася вночі з п’ятниці на суботу. Перед тим у клініці Амосова моєму батькові зробили операцію на серці. Я приїхав до нього, щоб провідати. Дякувати Богу, він одужував, тому ми вирішили піти на футбол: якраз у неділю проходила зустріч команд київського “Динамо”, і московського “Спартака”. Після перемоги “Динамо”, у піднесеному стані повертався поїздом додому. Незнайома жінка розповідала, що в Київській області сталася катастрофа: наслідки жахливі, туди нікого не пускають, лише їде військова техніка і міліція. Я тоді дивився на неї й думав, що це якась провокація і чи не потрібно звернутись до міліції. Під таким сильним впливом радянської пропаганди перебувала молодь. Так ми були виховані. У голові не вкладалося, як у нашій могутній державі може трапитися щось подібне?! А вже через декілька днів польське радіо “Варшава”, яке я полюбляв слухати на довгих хвилях, повідомило всьому світові про трагедію в Україні. Йшлося також про те, що радіонуклідна хмара прямує на Європу, передусім, до Білорусі, Польщі, Швеції. Про масштаби Чорнобильської біди ми достеменно знаємо зараз. Та не зовсім розуміємо, що вона навіки залишила на тілі матінки-Землі тяжкі й невиліковні рани, а ми, її діти, втрачаємо все більше здоров’я, й нестимемо цей хрест довічно...

Отже, 99 діб, із 18 січня по 26 квітня 1989 року, минули в 30-кілометровій зоні неподалік Чорнобиля. Чоловік сумлінно, як і тисячі радянських працівників органів внутрішніх справ, виконував обов’язки, довірені керівництвом держави. Доводилося не тільки перевіряти здатність особового складу самостійно нести службу з бойовою зброєю, видаючи відповідні допуски, а й контролювати дотримання дисципліни в батальйоні, здійснювати раптові перевірки служби у денний і нічний час, організованої з метою запобігання проникненню на заборонену територію (пости носили мобільний характер). Щотижня після медичних оглядів 4-5 осіб у зв’язку з погіршенням стану здоров’я достроково відправляли додому. До того ж доводилося керувати групами міліціонерів, котрих залучали до встановлення огорож з колючого дроту навколо окремих забруднених населених пунктів за межами зони - радіація залишала свій слід у вигляді плям на значній території. Й один Господь знає, які дози радіаційного опромінення отримували люди, яких обов’язок покликав рятувати рідну країну.